Розділ 1

Іноді, коли люди припускаються помилки, вони намагаються щось зробити: залагодити провину, попросити вибачення або ж змиритися і жити далі. Але що робити, коли ти вбив людину?

Здавалося, зі згаданого списку нічого не допоможе. Залишалося тільки два варіанти: або зізнатися і приректи себе на кілька років у в’язниці, або тікати якнайдалі. Лук’ян був зовсім юним, і витрачати пів життя за ґратами через таку безглузду ситуацію йому не хотілося, тому він вирішив тікати з міста якомога швидше.

Тієї ночі, повернувшись додому, він декілька годин просидів у ванній кімнаті. Поки гаряча вода стікала по тілу, хлопець продовжував митися — так, наче намагався змити не тільки сліди вбивства, а й верхній шар шкіри. Гарячі сльози змішувалися з водою, у грудях боліло від страху; він закрив обличчя руками. Так і сидів на підлозі, поки червоні розводи крові повністю не зникли у зливі душу.

Тривога та розпач заполонили голову. Він не хотів цього робити, це була дурна випадковість, та вже нічого не вдієш. Лук’ян думав про те, що було б, якби він не втік як боягуз, якби не зробив так, як робив багато разів до цього, якби спробував допомогти або просто викликав «швидку». Він міг би сказати, що вона була п’яна та сама впала — лікарі точно виявили б у її крові алкоголь і повірили б йому.

Але, чорт забирай, чому така слушна думка зʼявилась так пізно? Зараз уже нічого не зміниш.

Після кількох годин у гарячому душі він бігав маленькою квартирою, яку орендував лише пів року, та гарячково збирав речі у єдину сумку. Голова кипіла. Це не було безглуздим фільмом про вбивцю та детектива, які він так любив переглядати вечорами після роботи в темній кімнаті з пачкою чипсів та пляшкою пива по акції.

Це було його життя, його реальність. Він згадував, що робили злочинці у тих клятих стрічках. Раніше він сміявся з абсурдності героїв, адже було очевидно: після вбивства потрібно тікати, тікати якнайдалі, поки до біса розумні детективи не взялися за розслідування. Тому зараз він бігав помешканням і на ходу вкидав у валізу всі речі, що траплялися під руку: від спідньої білизни до старого спрею від прищів, яким не користувався понад рік.

Кімнату освітлювала тільки стара лампа, що уже давно вкрилася пилом, а невеличкі вікна Лук’ян завісив важкими чорними шторами. Люди з будинку навпроти не бачили його. Він не хотів зустрічатися ні з ким, не хотів, щоб його бачили чи говорили з ним — точно не зараз.

Як швидко її знайдуть? Коли почнуть розслідування? Та головне питання: як швидко знайдуть його? Від цих думок мороз ішов по шкірі, адже він не придумав навіть, куди тікати. Грошей було обмаль — для того, щоб почати нове життя в іншій країні, точно не вистачило б.

Та одне він знав напевно: тікати потрібно негайно, не можна гаяти ні хвилини. Хлопець закінчив збирати спортивну сумку та оглянув квартиру. Всюди лежали речі та різноманітний непотріб: порожні пляшки з-під пива, які він не встиг прибрати, старі футболки, що їх він передумав брати, пара книг, які впали на підлогу, коли він випадково зачепив стелаж. Прибирати часу не було, тому Лук’ян важко зітхнув і відчинив двері.

Надворі було прохолодно. Поки Лук’ян біг до автобуса, руки почервоніли від холоду, а ноги намокли в калюжах. Світло в будинках навколо вже не горіло — посеред ночі люди давно спали. Лук’ян подумав, що якби не ця клята зустріч із дівчиною, він би також зараз спав.

Натомість він біг до останнього рейсу. Час грав не на його користь, тому хлопець прискорювався, волочачи темно-сіру сумку занімілими руками. Одразу за рогом стояв невеличкий автобус — єдине джерело світла на цій вулиці. Біля нього неголосно розмовляли й курили двоє чоловіків. Лук’ян підійшов до них.

— Добрий вечір, — привітався один із чоловіків.

Виглядав він не надто привітно: насуплені брови, втомлені очі — мабуть, давно не спав вдосталь.

— Добрий вечір. Ви водій? — запитав Лук’ян, заїкаючись.

— Так. Клади речі у багажник та сідай на місце, за дві хвилини рушаємо, — кинув водій і відвернувся, продовжуючи розмову.

Лук’ян поклав сумку у відсік, поруч із рожевою валізою та величезним баулом військового. У салоні тхнуло бензином і хімічним ароматизатором солодкоі хвої, що висів на склі перед водієм. Людей було небагато. Лук’ян минув двох бабусь, що зацікавлено за ним спостерігали, та чоловіка у формі, який спав, схиливши голову до вікна. Також він помітив молоду дівчину, що витирала сльози та гарячково щось друкувала в телефоні. Минувши пару, яка пошепки сперечалася, він всівся в самому хвості біля вікна.

Хлопець витер запотіле скло рукавом куртки й підібгав ноги. Голова гуділа від тривоги, що то посилювалася, то відступала. Але одна думка пульсувала дедалі гучніше: «Потрібно тікати прямо зараз».

Коли він почав міркувати про сховок, на думку спало лише одне ім’я. Тед — єдиний товариш Лук’яна ще з дитинства. Все життя вони мешкали в сусідніх під’їздах і зростали пліч-о-пліч. Це була єдина людина, яка могла б допомогти в цій ситуації.

Він ніколи не любив приїжджати без попередження, але зараз вибору не було. Ще спускаючись у ліфті, він написав коротке повідомлення: «Привіт. Не звик так робити, та в мене проблеми. Я приїду до тебе вранці, поговоримо».

Хоч вони й не спілкувалися понад рік, Лук’ян був упевнений: Тед не залишить його в біді. Звісно, він не розповідатиме йому всієї історії. Він ніколи й нікому цього не розкаже.

Поки Лук’ян задумливо дивився у темне вікно, за яким не ворушилося навіть пожовкле листя, двигун автобуса затріщав і з гарчанням рушив. Салон освітлювала миготлива лампа, але через це тьмяне світло за вікном не було видно жодного пейзажу.

Ноги почали мерзнути, в салоні було настільки холодно, що з ротів пасажирів вилітали маленькі клуби пари. Опалення не працювало. Заховавши червоні руки в кишені, хлопець продовжував дивитися на чорне скло, де іноді пролітали вогні ліхтарів та фар зустрічних машин.

Згадуючи товариша, Лук’ян усвідомив, як давно вони не бачилися. Після університету Тед одружився зі Златою. Ще в студентські часи за нею бігало багато хлопців, та у них з Тедом було кохання з першого погляду. Вже за пів року після весілля вона завагітніла. Лук’яна вражало, як швидко змінювалося життя друга: поки він почувався невдахою, у Теда вже була сім’я, красуня дружина та донечка.