Вступ

Чи може бути вбивство випадковим? Це складне питання. Суддя вам відповість, що ні, а той,хто вбив, — так.

Випадково вбити можна — від цього ніхто не застрахований. Але що робити, коли це вже сталось? Кликати на допомогу? Намагатися зарадити? Чи тікати якомога швидше?

Лук’ян був впевнений, що третій варіант — правильний, що саме таким чином він зможе врятуватися від декількох років позбавлення волі.

Ту дівчину він не знав — це було випадкове знайомство в барі. Вона виглядала нічогенько, і Лук’ян розраховував на приємну ніч з красунею. Він не розумів, чому вона підійшла до нього, адже Лук’ян не був занадто красивим чи привабливим. Навіть навпаки, останнім часом хлопець виглядав не дуже.

Закуйовджене чорняве волосся, яке він не мив уже як чотири дні, чорні круги під очима, пом’ятий та сірий одяг. Він не вирізнявся з-поміж натовпу, виглядав як більшість чоловіків — не надто страшний, але і красенем його не назвати.

Коли та дівчина підійшла до нього, він подумав, що вона його з кимось переплутала, або, можливо, через алкоголь погано роздивилась. Вона потяглася до нього обійматися та голосно сміялася прямо йому на вухо. Тоді хлопець зрозумів, чого вона хотіла.

Він міг провести з нею ніч, просто, без обов’язків і дорікань. Не хотів її кривдити та точно не планував вбивати.

Нетвердою ходою вони вийшли з бару. Дівчина запропонувала піти до неї, Лукʼян не відмовився, тому вони рушили звивистими темними вулицями до її будинку.

Темна ніч, холодне повітря та тихі звуки вулиці, наче створювали ту саму атмосферу книжкового жаху, коли ось-ось хтось вийде з-за кутка та нападе на закохану пару.

Та ніхто не вийшов, ніхто не напав. Все трапилося швидко, наскільки швидко, що Лук’ян навіть не зрозумів, що сталося. Весела й п’яна дівчина раптом перетворилася на навіжену. Кричала на нього та звинувачувала в тому, що колишній зрадив їй. Лукʼян намагався заспокоїти дівчину та вона не слухалася, здавалося, чим далі вони йшли, тим більш навіженою вона ставала.

Крок за кроком дівчина продовжувала кричати та скаржитися на чоловіків. «Впевнена, що ти такий самий, як і всі вони», — кричала вона. Але Лук’ян тримався, хоча уже починав дратуватися.

Він не полюбляв голосних людей, не розумів тих, хто на вулиці кричить, коли бачить знайомого, тих, хто голосно сміється, або своїх сусідів, що постійно кричать один на одного прямо над його головою, поки десь в іншій кімнаті плаче маленька дитина. Він любив спокій та тишу, а ця жінка починала діяти йому на нерви все більше.

На наступному повороті він зрозумів, що продовження з нею годі чекати, адже спати з такою навіженою — це помилка, якої допускати він не хотів.

Тому Лук’ян зупинився просто посеред вулиці та попрощався з дівчиною. Він не намагався виглядати джентльменом і не робив вигляду, що гарний хлопець, та готовий провести п’яну дівчину додому, він просто був таким, який є.

Але відмова, мабуть, дуже образила і так неврівноважену дівчину. Після того, як хлопець розвернувся та вже хотів йти додому, вона почала кричати ще голосніше. То був темний коридор між багатоповерхівками, тільки далекий ліхтар освітлював той провулок з розтрощеним тротуаром та битим склом, що розсіювалося по всій вулиці.

Вона кричала щось нерозбірливе, звинувачувала його у зраді та називала покидьком, поки він віддалявся від неї. Одне єдине слово змусило його зупинитися. Це слово він чув уже давно, чув так часто, що воно ставало тією точкою, коли очі вже не бачили, що вони роблять, а у вухах шуміла кров.

«Ти просто візьмеш і втечеш? Боягуз!» — крикнула та дівчина. Саме ці слова змушували його серце битися швидше, а м’язи напружувалися від гніву.

Після цих слів усе й сталося. Він не хотів її кривдити чи робити боляче, спочатку він просто підійшов до неї та, не відводячи погляду, стояв нерухомо, здавалося, він боровся сам із собою. Та коли дівчина почала штовхати його, ось тоді він втратив контроль над ситуацією, тоді він відповів їй.

Лук’ян хотів просто штовхнути її, хотів, щоб вона закрила рот та припинила кричати. Але він не розрахував силу — від його поштовху дівчина впала прямо на асфальт. Поки він дивився, як вона стогне та намагається встати, під її головою почала розтікатися калюжа крові.

Вона щось белькотала, намагалася сказати, продовжуючи на нього дивитися мутними очима, але розібрати її останні слова Лук’ян так і не зміг. Якийсь час він просто дивився на неї, не вірячи своїм очам, невже він вбив її, невже ось так просто, від одного поштовху він забрав у людини життя?

Виявилося, що позбавити людину життя дуже просто. Іноді вистачає всього лише темної ночі, алкоголю, невеличкої сварки та всього одного поштовху.

Ні, він не одразу почав тікати, Лук’ян на мить присів до дівчини, він хотів допомогти, але коли підняв її голову, відчув, як сильно тече кров по руці, а погляд її застиг в одному положенні. Може вона втратила свідомість, може все буде добре, а насправді вона жива? Але коли Лук’ян потягнувся до її шиї, намагаючись нащупати пульс тремтячими руками, зрозумів, що не відчуває абсолютно нічого, крім гарячої крові, що все ще стікала з її голови та червоними візерунками забарвлювала темну дорогу.

Мурахи побігли по спині хлопця, він вбив її.

Ніколи Лук’ян не був гарним парубком чи доброю людиною, друзів у нього було небагато, та і характер мав не надто дружній, але не наскільки, щоб вбивати дівчину з бару, за всього лише одну фразу, хоча і таку болючу.