Розділ 15.

Я потупила погляд.

— Я так і думала, — важко видихнула Арні, — хапай його за руки, я — за ноги. Тягнемо на вулицю.

— Там дощ, сумніваюся, що це піде йому на користь, — протягнула я, але все-таки піднялася з підлоги.

Із хворими краще не сперечатися.

— На стінах гидоту бачиш? — Запитала гарпія, тикаючи на червоні написи. Я кивнула: — Із цим я не зможу скористатися твоєю силою. Волочи його на вулицю, там хоча б шанс буде. А то не стати тобі його дружиною, одразу овдовієш.

Я насупилася, але сперечатися більше не стала. Підхопила чоловіка за руки й поволокла в бік виходу. Удвох нести було легше, але все одно складно як для жінки. Так за зовнішнім виглядом і не скажеш, що лорд такий важкий — на стероїдах цих демонів штампують чи що?

— Слухай уважно, — наказала Арні, щойно ми опинилися за межами стін печери, — поклади руки будиночком у Тео на серце. Не роби масаж, не дави, просто тримай, ніби грієш. Зрозуміла?

Я кивнула й опустилася на коліна перед чоловіком. Стояти на мокрій траві в брудній сукні було бридко й неприємно, але я відкинула ці думки, зосередившись на млявому тілі лорда. З тебе борг, лорде всезнайко, одним ремонтом замку не відбудешся.

— Тепер повторюй за мною, — гарпія на мить зам’ялася, і я підняла голову, щоб зрозуміти, у чому справа.

Темноволоса дівчина кусала губи, майже гарчала, немов не могла на щось зважитися.

— Ну?! — Заволала я на неї, виводячи дівчину із заціпеніння.

Вона важко видихнула і продовжила, бубонячи під ніс:

— Повторюй вголос: «Інралд Арн…».

— Я таке в житті не повторю! — Панічно закричала я, перекрикуючи свій страх із краплями дощу. — Повільніше, гарпія!

Дівчина стиснула зуби і процідила фразу повільніше, щоб я встигла повторити:

— Інралд.

—… Арнлог, — насилу повторювала я.

—… птед штовхитпе…

— Хуашот!

З останнім словом я відчула як щось сталося. Усю місцевість залило сліпучим білим світлом, оточуючи мене й Арні пеленою туману. Тео не було видно, я тільки відчувала його тіло, що остигало під моїми руками.

«Важкий ти випадок, потраплянко», — почула я голос Арні у своїй голові.

Крик не змусив себе чекати. Я заволала так, ніби мій голос міг завдати фізичної шкоди, і що сильніше б я кричала, то болючіше було б моєму ворогові. У цей момент мені самій? Голосу? Арні в моїй голові? Я остаточно заплуталася.

«Руки на груди, недотепо, і тримай!», — волала Арні, і я підкорилася, повернувши долоні в положення будиночка.

Біле світло поступово стихало, а серце Тео почало стукати. Я відчула тихий акуратний стукіт, що вдарявся в мої пальці. Навіть крізь товщі одягу, промоклого до нитки, я відчула життя.

— Вийшло! — Не витримавши, вигукнула я, озирнувшись, але Арні ніде не було.

Нелюдський крик пронизав небосхил. Я підняла голову — знайомий мені красивий орел кружляв навколо нас, після чого склав крила й метнувся геть від нас у бік лісу. Не знаю, що сталося, але Тео застогнав, повернувши всю мою увагу до себе.

— Тео, ти живий! — Закричала я, прибираючи волосся з його обличчя.

— Приберіть свої руки, божевільна, демони не вмирають, я вже казав, — пробурмотів він, намагаючись розплющити очі, але завадив дощ. — Давно ми тут лежимо?

— Відтоді, як у тебе серце перестало битися, — я провела рукою по своєму носі, заспокоюючи тремтіння, яке тепер знайшло час для реакції.

Мене почала бити істерика, що змішалася з тією панікою, яку я пережила, і почуттям полегшення, що все подіяло. Адже він дійсно міг померти. На моїх руках могла померти людина.

— Леді Ніара? — Відчувши недобре, розплющив очі Тео.

Його вже теплі руки миттєво обвили мене, з’явилися чорні щупальця, які м’якими гострими рухами переміщали нас усе вище по схилу гори. Я сховалася в обіймах чоловіка, який був мертвим хвилину тому, сподіваючись зігрітися в промоклому наскрізь одязі.

Він ніс мене на руках, як найніжнішу квітку, а я вдихала аромат його тіла. Як добре, що ми не дійшли до таверни. Не впевнена, що тоді змогла б його врятувати. Чи була то я? Чи була то Арні?

За хвилину дощ перестав бити мене по обличчю, замінившись нелагідною тишею Хартстага.

— Мій пане, що сталося? — Почула я схвильований голос Нілко.

Втупилася в шию Тео, щоб уникнути прямих розпитувань. Не сумніваюся, що після всіх моїх витівок браві слуги лорда не поспішать мені допомагати. Тіло забило дрібне тремтіння.

— Підготуй гарячу ванну, — не відпускаючи мене, віддав розпорядження чоловік, — принеси чай, рушники та ковдри. Нас заскочив шторм до того, як ми встигли повернутися в замок.

Не ставлячи зайвих запитань дворецький пішов геть — я чула його кроки вдалині. Ми ж залишилися стояти на місці. Мені настільки не хотілося, щоб Тео мене відпускав, що я була готова укласти навіть угоду із самим дияволом. Що завгодно, аби не відчувати знову всепоглинущу паніку.