Розділ 12*.

«Гарпія», — подумала я, тільки-но побачивши дівчину, яка підбігла до Тео й мало не кинулася йому на шию. З нудотною усмішкою, від якої могли б занедужати зуби, вона схопила його за руки й одразу ж почала говорити з ентузіазмом сороки, абсолютно ігноруючи той факт, що її сукня ледве впоралася зі своїм завданням під час кожного її нахилу й заливистого сміху.

Найдратівливіше? Тео встиг видавити тільки: «Радий тебе бачити», а ця жертва орнітології вже щосили щебетала, наче вони були найкращими друзями із самого дитинства. Чому це мене взагалі турбує? Я фиркнула, схрестивши руки на грудях, і закотила очі.

Нехай щебече, кажуть, що голосніший птах, то швидкоплинніша його пісня.

— А це ще хто? — Гидливо тицьнувши пальчиком у мій бік, запитала гарпія, роздивляючись мене так, наче я з тиждень не милася і хворіла щонайменше на чуму.

— Це моя наречена, Арні, — насилу вивільнивши одну руку, спокійно пояснив Тео, киваючи в мій бік і закликаючи мене підійти ближче.

Я вигнула брову й залишилася на місці. Заскочений зненацька моєю непокорою лорд прокашлявся і представив:

— Леді Ніара.

— А, — дівчина теж схрестила руки, копіюючи мене, — ця.

Те, як було вимовлено це слово, принесло мені відверту насолоду. Мене могла дратувати незрозуміла панянка щонайменше з мільйона причин: я не знаю її, вона висне на моєму гіпотетичному нареченому, судячи з її звичок, про етикет вона знає не більше за мене. Але з яких причин ця гарпія так ставилася до мене?

Я таких надивилася за своє життя. Закохана вона в Тео, ось чому й ревнує, коли місце улюблениці можуть зайняти. Я хижо усміхнулася:

— Леді Арні, а ви ким припадаєте королівській родині?

— Я не леді, — крізь зуби процідила дівчина.

— Просто друг сім’ї, — поспішив додати лорд, зігравши мені на руку й остаточно добивши закохану панянку перед собою.

Якби ми зараз перебували в анімаційному фільмі, то художник би сміливо намалював стрілу, що пронизує серце дівчини наскрізь:

«Просто», — для нього їхні стосунки не виглядають навіть складними. Жодної романтики, жодної надії на щось більше, лише холодна дружба.

Уявна друга стріла вдаряє дівчину й майже збиває з ніг: «Друг», — навіть не подруга, ні, лише солідна безстатева дружба двох індивідів.

Третя стріла й повний нокаут: «Сім’ї», — повне знеособлення особистих стосунків, прирівнявши дівчину до друзів родичів.

Усе це я змогла чітко побачити в очах гарпії Арні, від чого цілком собі щира усмішка осяяла моє обличчя:

— Я так рада познайомитися з друзями родини мого нареченого.

Противник переможений і з ганьбою покидає поле бою. З почуттям власної гідності я подивилася на Тео, але він лише спантеличено хмурився, не розуміючи, як муха мене вкусила. Мух на снігових горах немає, милий лорде, а ось гарпій розвелося.

Я перевела погляд назад на гарпію, але не побачила бажаного почуття поразки. Здавалося, вона вже й думати забула за сказане раніше — лише довго й уважно дивилася на мене.

— А ти вже розповіла йому? — Почала було Арні, потім невинно усміхнулася і повернулася до Тео, — утім, не важливо. Ми потім попліткуємо разом із леді Ніарою. Що занесло тебе в наші краї?

— Показую нареченій місто, — склавши руки за спину відповів лорд. — Складеш нам компанію?

Зрозуміло, останнє, чого я б хотіла — йти поруч із гарпією і прикидатися, що сонце, як і раніше, яскраве, але вибирати не доводилося. Дівчина миттєво почала розповідати останні новини, у яких розібратися міг хіба що сам Тео. Вона періодично безглуздо сміялася і штовхала мене в бік — подалі від лорда.

У якийсь момент я навіть зловила себе на думці, що хочу піти. Холодний ліс із його просторами, гущавиною і темними деревами, далекі вогні й навіть аромат хвої перестали спокушати так, як це було пів години тому. Хотілося пити й танцювати. У лісі жодне із цих бажань не могло здійснитися, але був шанс у, як сказав Тео, місті. Хто знає, може там є таверна?

Я запаслася левовою часткою терпіння і рахувала кроки від замку. Один, два, три… Їдкий голос дівиці поруч постійно збивав.

— А можна не говорити так багато і з такою швидкістю? — Моє терпіння увірвалося. — Без келиха вина вас витримати абсолютно неможливо.

Вражена моєю відвертістю Арні миттєво замовкла, а Тео подарував мені докірливий погляд. Мовляв, не могла потерпіти до міста? Тут є нічогісінько йти!

Але полегшення відбилося на його обличчі. І навіщо, постає питання, терпіти чужу балаканину, якщо вона тобі набридла? Королівська родина, невже не можна користуватися власною владою?

— Ти теж думаєш, що мене неможливо витримати? — Голос Арні тремтів від сліз.

Мої очі втомилися закочуватися від кожного її зітхання.

— Так, теж, але ніколи не скаже, бо королівська ввічливість у них успадковується з молоком матері. — Кинула я роздратовано.

— Тоді не дивно, що я її не успадкував, — тихо пробурмотів Тео, прискорюючи крок, щоб дістатися до міста.

Я здивовано втупилася на нього, але він лише продовжив іти, ніби нічого не сталося. Коли він відірвався від нас на кілька кроків, Арні раптом кинулася до мене і прошепотіла з відчаєм пораненої тварини: