Розділ 11.

Каміння з неприємним тріском відлітало з-під моїх ніг, а я тільки думала про те, що вдома в моєму світі залишилася улюблена кішка Флаффі, яка залишиться зовсім самотньою. Помічники батьки, напевно, годуватимуть її і доглядатимуть, але тієї любові, на яку вона заслуговувала, дати ніхто не зможе. Вона лишиться, як я — одна проти цілого світу.

Адже тепер я лечу з обриву вниз назустріч обіймам смерті.

Кажуть, що перед смертю все життя проноситься перед очима, хоча це лише обман розуму — помираєш за кілька секунд, занадто швидко, щоби побачити всі спогади.

Я встигла тільки засумувати за кішкою і зрозуміти, що ніхто більше мені не потрібен. Нікому більше я не потрібна.

Коли я вже була готова зустрітися тілом зі скелями, щось надто м’яке й точно не гостре торкнулося моєї спини. Може так і відчувається рай? Ні, малоймовірно, що після всіх колотнеч мого життя мені був уготований рай. Радше вже якийсь збоченого розуму чорт надумав познущатися наді мною перед тим, як пустити в котел для вічних мук.

— Ви можете відкрити очі.

Дивно, у чорта з мого пекла підозріло сексуальний голос. Я все ще не розплющувала очі, сподіваючись, що ілюзія триватиме трохи довше.

— Леді Ніара?

Здається, це не чорт… у стандартному розумінні цього слова. Я мигцем розплющила одне око, щоби переконатися, що не пекельний службовець із казаном на перевагу тримав мене у своїх міцних руках, а моє особисте покарання з паралельного світу. Демон, за якого я вийду заміж.

Тео Шадарі тримав мене на руках міцно, поки чорні щупальця його магії розчинялися в повітрі.

— Я в порядку, — вирвалася з його рук, поспішивши відійти на безпечну відстань.

Ненавиджу почуватися безпорадною і слабкою, особливо в оточенні всяких демонів. Терміново захотілося випити, і я обвела галявину роздратованим поглядом. До найближчого бару йти і йти. Я опинилася біля підніжжя пагорба, на якому височів Хартстаг. Перед нами грізно височів ліс, обіцяючи затягнути у свої глибини й ніколи не відпустити.

Але гострим зором я помітила яскраві вогні наприкінці цієї хащі. Село? Або невелике місто.

— І навіщо було створювати мені проблеми?

— Вибачте, що?!

У цей момент моя щелепа майже відвалилася. Хіба у всіх казках прекрасні принци з глибокими синіми очима не повинні бути закохані у своїх принцес до безпам’ятства, кидатися у вогонь, воду й боротьбу з драконами заради порятунку благовірної? Хіба сини королів не мають володіти якимись, ну не знаю, манерами?

І це мене критикували не пізніше, ніж пів години тому!

— Я зробив вам комплімент, — роздратовано кинув Тео, щільно стиснувши губи, — ви мали б подякувати, мило почервоніти й закохатися в мене без пам’яті. А не бігти з обриву, бо вам комплімент зробили.

— А ще що я зробити мала б, Ваша Високосте? — Із сарказмом кинула я.

— І знову повз етикет, — роздратовано зауважив чоловік, — Його Високість — мій старший брат. Я всього лише лорд, яким маю намір залишатися до кінця моїх днів.

— Сподіваюся, вони скоро настануть, — тихо буркнула собі під ніс, але лорд почув.

— Це загроза?

— А ви хочете, щоб це стало загрозою?

— Ви хворі, леді Ніара, — вимушено повторив лорд.

Я показово схрестила руки на грудях.

— А ви настільки ж нечемні, як кабан у хащах цього лісу.

— Як же ви помітили це, якщо ще не бували в хащах цього лісу? — Іронічно хмикнув чоловік, скопіювавши мою позу. Позер.

— Думаю, кабани всюди однакові.

— Я дам знати вашому батькові, що замість уроків етикету ви, мабуть, бігали лісом як дикунка.

«Як вільна людина», — промайнуло в мене в голові, але я промовчала. Занадто довго пояснювати, що зробило мене невільною — те, що я опинилася в чужому світі, те, що мене шантажували, чи те, що Наомі-Ніарі від початку не залишили вибору.

— Продовжимо екскурсію, — холодніше за крижане повітря вимовив Тео, і повів мене вздовж стежки назустріч вогням, які я запримітила раніше.

Ми йшли в цілковитій тиші, порушуваній лише рідкісним шурхотінням лісових мешканців і криками птахів. Один із них привернув мою увагу, і я закинула голову вгору. Красивий гордий птах із величезним розмахом крил кружляв навколо нас на пристойній відстані. Здавалося, він був на полюванні — різкий, небезпечний, готовий убивати заради власної вигоди.

Придивившись, я зрозуміла, хто так захопив мою увагу й душу. Орел. Вільний птах, що бажає летіти туди, куди хоче, що лякає всіх дрібних звірків, нездатних утекти від гострого ока хижака.

Я важко зітхнула.

— Різниця між вами і проліском, — раптом перервав тишу Тео, — у тому, що квітка, пробившись крізь сніг, залишається беззахисною і слабкою. Її легко розчавити незграбним кроком. Вас же навіть бегемотом не розчавиш.

Я шоковано розплющила очі, не розуміючи, чи то якийсь новий вид екстравагантних компліментів, чи то лорд сьогодні вирішив побити всі наявні рекорди з хамства. Я далі йшла, впоровши в нього погляд, поки сам чоловік задумливо розглядав дорогу перед нами.