Розділ 9.

Мене привели в зал, який так і сяяв світлом. Бежеві стіни відбивали холодне сонце, що пробивалося крізь високі вікна. До чого ж тут яскраво. Колони, вітражі, люстра, від якої можна осліпнути — справжній витвір якогось стародавнього мистецтва.

Я дивилася на це й довго, важко видихала, поки не почула незадоволене шипіння леді Вонбері — або як там її звуть.

Стіл у центрі залу здавався вівтарем, обрамленим колонами, з напіваркою, де висів портрет того самого Тео Шадарі. Сам лорд сидів навпроти, витончено потягуючи щось із келиха.

Мої очі на мить блиснули, що не залишилося непоміченим у леді Врумбрум.

— Леді Ніара, манери, — лагідно і водночас загрозливо прошепотіла вона мені, граціозно вклонилася і покинула приміщення.

Я радісно потерла долоні й потягнулася до спинки стільця, щоб сісти і приступити вже до їжі. Голодна як вовк, ніби тисячу років не їла.

— Хіба я дозволяв сідати? — Крижаним голосом запитав лорд Тео Шадарі, продовжуючи дивитися кудись убік.

— Хіба я питала вашого дозволу? — фиркнула я, потягнувши стілець до себе. Але він не зрушився.

Я смикнула сильніше, але прокляті меблі стояли, як приклеєні. У гніві я подивилася на лорда — він вивчав мене з холодним виразом обличчя, але в глибині його очей я помітила усмішку. Перевела погляд на стілець: по підлозі вилося чорне щупальце, яке й утримувало його весь цей час. Ах так?

Я єхидно посміхнулася і повернулася до столу. Кілька тарілок, блюдо, нескінченна кількість виделок і ножів змусили мої очі розбігтися, але я миттєво зібралася. Зрештою, мене вже охрестили неуком, навіщо напружуватися? З награною посмішкою я підхопила першу-ліпшу виделку й тарілку й попрямувала до нього. Тео навіть не встиг здивуватися, коли я сіла… просто йому на коліно.

Здається, він похлинувся.

— Ну-ну, лорде Тео, — я поклала руки на коліна, не поспішаючи йому допомогти, — може вам по спинці поплескати?

Чоловік намагався повернути контроль над диханням, але виходило паршиво.

— Хоча знаєте, не буду, — торкнулася пальцем губ і подивилася на стелю. — Мені ж не дозволяли плескати.

— Де ж вас таку відкопали, — хрипло видавив Тео, впоровши в мене погляд.

— Там, де дозволено було, — вколола я і потягнулася до руки лорда, щоб вирвати келих із його рук. Чоловік цілком передбачувано відвів його подалі — я не дотягувалася.

Я так просто не здамся! Я тягнулася все далі й далі. Сантиметр, ще сантиметр… Злісно видихнувши повітря, я просто лягла на груди самого лорда, вихопивши келих і переможно вигукнувши. Почувся тріск — здається, я порвала частину своєї сукні.

— Подивимося, що тут, — впираючись у плече Тео, сказала я і одним махом перекинула келих, випиваючи все до дна.

У роті з’явився гіркуватий присмак із відтінком зубної пасти. Я миттю скривилася. Такої паршивої гидоти я ще не пила.

— Який жах, — я далі напівлежала на його грудях, упираючись однією рукою в плече, а іншою — стискаючи келих, — що ви таке п’єте, лорде Тео?

Наші обличчя були в безпосередній близькості, від чого я могла відчути приємний трепет усередині. Він був таким же підкачаним, яким здався мені до цього — рельєфний торс відчувався крізь тонку сукню. Я пройшлася очима вздовж ідеально поголеного підборіддя чоловіка, затрималася на м’яких губах і, ледь не порізавшись вилицями, сфокусувалася на очах.

— Настоянку на листі шавлії, — чоловік стримано відповів і ковзнув поглядом нижче моєї шиї, намагаючись приховати зацікавленість.

Я, звісно, могла припустити, що чоловікові просто було незручно дивитися мені в очі, коли мої груди буквально лежали на ньому. Звісно, він істинний джентльмен, і не став би відверто дивитися на глибокий виріз.

— Це щось для потенції? — Посміхнулася я, задоволена його увагою.

Як раптом мене осінило: на мені ж огидна сукня, де все закрито — на що він так втупився? Я опустила очі й побачила джерело тріску тканини хвилиною раніше. Моя сукня створила спокусливий розріз, розійшовшись від шийного кріплення до середини грудей.

— Це щось для роботи мозку, — вимовив він, піднявши очі. — Те, чим вас Бог, мабуть, не нагородив.

Краще б він мовчав!

— Хам! — Миттєво кинула я.

— Божевільна!

Ніяковий кашель із боку дверей перервав нашу словесну перепалку. Ми одночасно подивилися на Нілко, і, судячи з виразу обличчя дворецького, погляд у нас був однакового змісту.

— Мені підійти, — він виразно подивився на нас, — пізніше?

— Ні, Нілко, можеш подавати сніданок, — відрізав Тео, змахнув рукою і величезні чорні щупальця підхопили мене, як плюшеву іграшку.

Я волала не своїм голосом, поки чорна матерія, ігноруючи мої удари, безпечно відносила мене до протилежного боку столу. Чорні щупальця випарувалися, щойно я опинилася на своєму стільці.

— А словами не можна?! — обурилася я.

— Словами ви не розумієте, — відповів Тео, поправляючи свою сорочку. — Надалі не дійте так необачно.