Розділ 6.

Я стояла там, немов уражена громом, намагаючись переварити цю зустріч, але часу на роздуми в мене не було. Немов за помахом чарівної палички, з-за рогу вилетіла моя вірна служниця. Вуса вона на лихо стерла — мабуть, залишившись наодинці із жінкою, дворецький усе ж вказав їй на мою безневинну витівку.

— Леді Ніара, вам не можна розгулювати замком поодинці! — скрикнула вона, стривожено озираючи мене, нарікаючи на недбайливу господиню.

— Інакше що? — Я ліниво усміхнулася. Шантажувати мене почне? Вже було, не цікаво. 

Вона ображено підібгала губи, коротко присіла і вимовила:

— Йдіть за мною, будь ласка, — і без зайвих розмов пройшла в протилежний бік коридору.

Я іронічно провела її поглядом, розмірковуючи, як можна бути водночас настільки нудною і передбачуваною, але жінка цього разу була готова до моєї непокори. Вона зупинилася і, не обертаючись, крижаним голосом зробила свою пропозицію беззаперечною погрозою:

— Лорд Тео Шадарі здатний на страшне, якщо в стінах його замку йому не підкоряються.

— Гаразд-гаразд, нащо так нагнітати, — з показною покірністю я підхопила пляшку й попленталася за нею.

Мої речі в розмірі кількох валіз уже перебували в кімнаті, куди мене й поселили. Непогане містечко, варто зазначити. Величезне ліжко з балдахіном, пухнастий білосніжний килим, важкі штори, що щільно приховували вікна. Так, це не хатка в лісі, де мене тримали кілька днів. Я схвально кивала головою, оглядаючи приміщення.

— Вам не завадило б прийняти ванну, переодягнутися і… — Служниця виразно подивилася на мене, ніби я була заразна, — проспатися перед зустріччю з лордом Тео Шадарі. Я можу вам чимось допомогти?

— Допомогти? — Я миттю забула про свою зневагу, вловивши в її словах те, що мене справді цікавило. — Так, у мене є кілька невідкладних запитань до лорда, — я швидко озирнулася, підійшла ближче до служниці й голосно зашепотіла, — ви знали, що він насправді — привид?

— Лорд Тео Шадарі, — карбуючи кожне слово, вимовила жінка, з презирством дивлячись на мене, — наразі зайнятий і не зможе з вами побачитися. Вам би теж… Не завадило б зайнятися чимось корисним за його відсутності.

Що ж вона завела свою шарманку про те, що мені завадило і що мені не завадило робити? Присмоктавшись до пляшки, я випила всі залишки залпом і розчаровано подивилася на шматок непотрібного скла. Порожня. Я занесла пляшку вище і витягнула язик, щоб останні краплини чаклунства не пропали дарма.

— Леді Ніара… — ошелешено лепетала служниця. — Ви ж аристократка!

— Принеси мені ще пляшку й обіцяю не буянити, — видала я, простягаючи їй порожню тару, — буду у ванній!

Вона того варта була. Не служниця, звісно — ця жінка принесла мені наступну пляшку за добрі пів години, і я дуже сумніваюся, що вона поспішала. Залишила подалі біля виходу з ванної, щоб я змогла пити тільки тоді, коли вийду. Я лише посміялася із цього наївного рішення. Мені що, завадить якась вода піти за черговою порцією веселощів?

Лежала у ванній і попивала дорогоцінну рідину я з окремим блаженством. М’який аромат чогось солодкого приємно лоскотав ніс, мильна вода, заздалегідь підготовлена помічниками лорда, змивала дорожній пил, а приглушене світло на стінах створювало розслаблюючу атмосферу. Не вистачало тільки музики для повного щастя.

Після тривалого купання і наспівування останніх хітів цього року, я, нарешті, вибралася з ванни. Вода капала на підлогу, створюючи калюжі. На ногах — м’які капці, дбайливо поставлені біля входу. До кімнати я повернулася в легкій сукні та з рушником на голові, почуваючись абсолютно щасливою.

Я прямо попрямувала до дверей, вирішивши не дотримуватися поради служниці. Коли ти щасливий, потрібно насолоджуватися моментом, вірно? І, звісно, шукати пригоди.

Мені потрібна була музика. Справжня музика. Які веселощі, якщо навколо тебе нудні бовдури, а ти не можеш ні фільм вартісний глянути, ні покрутити головою під новий хіт гарненького бойз-бенду? Гадаю, подібних тут і в немаєчки нема, але музичні інструменти мають ж бути.

Я граю на фортепіано. Грала. Мама змушувала ходити в музичну школу, тому що це вважалося статусним. Я сумно видихнула й пошкодувала, що залишила пляшку у ванній — мені до нестями захотілося випити.

Хитаючись коридорами замку, я намагалася знайти хоч щось, що могло б розважити мене. Замок був похмурим, а його мешканець — судячи з портретів і пейзажів — ще похмурішим. Прямо крик про те, що він нікого не радий тут бачити. Живе самітницьким життям, а всі інші — ідіть геть.

Цікаво, навіщо йому взагалі тоді одружуватися? Чому король влаштував йому дипломатичний шлюб? Невже всі інші вже встигли влаштувати свою долю, народити дюжину діточок і жити у своєму «довго й щасливо»?

Скоро мені стало здаватися, що я заблукала. Інстинкт підказував іти вниз по сходах, і я пішла за цим покликом, сподіваючись, що рано чи пізно знайду вихід. Йти я починала дедалі рівніше, а настрій ставав дедалі гіршим. Біля чергового повороту я спіткнулася і майже впала.

— Ай, — зашипіла я, потираючи щиколотку, коли крізь власний голос почула тонку мелодію музичного інструмента.

Рояль. Я точно чула десь рояль, і серце радісно затріпотіло в грудях.