Післямова. Щоденник

Після вечері Люціан попросив Мей трохи затриматися у вітальні. Едмунд і Річард пішли до кабінету переглянути рахунки. Беатріс піднялася нагору разом з Еліс, яка весь вечір позіхала, але вперто запевняла, що зовсім не хоче спати. Сара забрала посуд. На столі залишилися тільки чайник і дві чашки. Люціан зачинив двері, повернувся до Мей і сів навпроти.

— Коли ти наступного разу приїдеш? — запитала вона.

— Ще не поїхав, а ти вже питаєш, коли повернуся.

— Так легше.

— Мені — ні.

Мей подивилася на нього уважніше. Люціан зняв окуляри, протер їх краєм хустки й знову надягнув. Скельця й до того були чистими.

— Я більше не хочу домовлятися про наступну зустріч щоразу, коли маю їхати до Аверна.

— Ти хочеш залишитися в маєтку?

— Ні. Хочу, щоб одного дня ти поїхала зі мною.

Мей завмерла. Люціан поклав руки на коліна.

— Авіс, ти станеш моєю дружиною?

Відповідь з’явилася ще до того, як він закінчив. Але замість очікуваного полегшення Мей відчула страх.

У щоденнику з блакитною стрічкою залишалися записи про перший ранок у кімнаті Авіс, чужі речі, розбите дзеркало й людей, яких вона не знала. Там були П’ять Пелюсток, палац, мати, Лі Веньян і життя, про яке Люціан нічого не знав.

Якщо вона відповість зараз, він зробить своєю дружиною Авіс, яка після падіння втратила пам’ять і стала іншою. Такої жінки ніколи не існувало.

Усмішка Люціана поступово зникла.

— Якщо ти не хочеш…

— Хочу.

Він замовк.

— Але я не можу відповісти зараз.

— Чому?

Мей підвелася.

— Зачекай тут.

Вона вийшла з вітальні й піднялася до своєї кімнати. Плетена коробка стояла на верхній полиці шафи. Мей підсунула стілець, зняла її й поставила на стіл. Під стрічками, засушеними квітами й альбомом Авіс лежав зошит, перев’язаний блакитною стрічкою. Мей узяла його до рук. Записи Авіс починалися з одного боку. Її власні — з іншого. Колись між ними лежали десятки чистих сторінок. Тепер залишилося лише кілька. Два голоси майже зустрілися посередині. Мей провела пальцем по стрічці.

Вона писала, бо не могла розповісти правду нікому. Навіть собі не завжди наважувалася її повторити. Тепер мала віддати всі ці слова іншій людині й дозволити вирішувати, що вони означають.

Мей повернула щоденник до коробки. Потім знову дістала. І спустилася вниз.

Люціан стояв біля вікна. Почувши її кроки, він обернувся. Мей поклала щоденник на стіл. Люціан перевів погляд на перев’язану блакитною стрічкою обкладинку.

— Що це?

— Щоденник.

Він подивився на неї, потім знову на зошит.

— Не той, який ти показувала мені?

— Ні. Той я писала для тебе. А цей — мій особистий. Мій і Авіс.

Люціан завмер.

— Твій і Авіс?

— Вона почала його до падіння. Писала з одного боку. Коли я прокинулася, то почала писати з іншого.

Кілька секунд він мовчав.

— Чому з іншого?

— Бо її записи не належали мені. Я не хотіла їх продовжувати так, наче вони мої.

Люціан повільно перевів погляд із неї на щоденник.

— Я не розумію.

— Знаю.

Мей сіла навпроти.

— Саме тому я принесла його.

Він не торкнувся зошита.

— Що в ньому?

— Правда про те, що сталося зі мною після падіння. І про те, ким я була до нього.

Люціан дивився на неї мовчки.

— До падіння?

— Не Авіс.

Тепер він зовсім перестав дивитися на щоденник.

— Що ти маєш на увазі?

Мей змусила себе витримати його погляд.

— Я не втратила пам’ять, Люціане. Я прокинулася в її кімнаті й не знала, де перебуваю. Не впізнавала людей, яких Авіс мала знати. Не пам’ятала її життя. Натомість пам’ятала своє.

— Своє?

— Інше життя. Іншу країну. Іншу родину. Людей, яких тут ніколи не було.

Він мовчав так довго, що Мей почула тихе потріскування ґнота в лампі.

— І ти записувала це сюди?

— Від самого початку.

— Усе?

— Майже.

Люціан нарешті торкнувся пальцями обкладинки.

— Чому ти даєш його мені зараз?

— Бо не можу погодитися стати твоєю дружиною, доки ти не знаєш, кому саме зробив пропозицію.

Його рука завмерла на зошиті.

— Ти могла б розповісти.

— Могла б. Але зараз я вже знаю, що сказати і як це пояснити. Коли писала щоденник, не знала. Там залишилося те, що я думала тоді, коли сама ще намагалася зрозуміти, що зі мною сталося.

Люціан опустив очі на блакитну стрічку.

— Ти хочеш, щоб я прочитав усе?

— Тільки мої записи. Почни з іншого боку. Записи Авіс не читай.

— Добре.

— І поверни його особисто. Не передавай через когось.

— Я нікому його не віддам.

Люціан узяв щоденник.

— Мені знадобиться час.

— Я знаю.

— Можливо, кілька днів.

— Добре.

Він поклав зошит у сумку й застебнув її.

Коли Люціан пішов, Мей ще довго сиділа у вітальні. Чай у чашках охолов. За дверима час від часу долинали кроки, але ніхто до неї не заходив.

На запитання вона так і не відповіла. Та вперше Люціан мав можливість поставити його саме їй.

За цей час Мей кілька разів дивилася на плетену коробку на верхній полиці. Вперше відтоді, як вона почала писати, їхня з Авіс правда зберігалася не там. На третій день прийшла коротка записка.

Я читаю. Щоденник у мене. Ніхто інший його не бачив.

Підпису не було. На п’ятий день Сара повідомила, що пан Хартвел чекає у вітальні. Мей спустилася, а Люціан стояв біля вікна, на столі лежала його сумка. Він здавався втомленим. Руде волосся було пригладжене не так ретельно, як зазвичай, а під очима залягли тіні. Побачивши Мей, він дістав щоденник. Блакитна стрічка була зав’язана так само, як раніше.

— Хтось іще читав? — запитала вона.

— Ні.

— Ти комусь розповів?

— Ні.

Люціан простягнув їй зошит.

Мей узяла його обома руками.