Епілог «Дорога додому»

Сьогодні Авіс Хартвел виповнилося тридцять два. До обіду про це знали тільки найближчі. Після обіду дізналися студенти, бо хтось із молодших залишив на її столі пучок первоцвітів, перев’язаний ниткою, і записку з побажанням прожити ще принаймні стільки ж років, скільки знадобиться їм усім, щоб навчитися розрізняти торгові печатки.

Авіс прочитала записку двічі й залишила її біля чорнильниці.

На занятті вона роздала переклади й дала студентам кілька хвилин, щоб самостійно знайти помилки. Один із них майже відразу підняв руку.

— Пані Хартвел, цей знак означає ім’я власника?

— Чому ви так вирішили?

— Він стоїть біля відбитка печатки.

— Це спостереження. А тепер знайдіть доказ.

Юнак знову схилився над аркушем.

— Але я майже певен.

— Припущення не стає знанням лише тому, що ви дуже в нього вірите.

Кілька студентів усміхнулися. Авіс теж ледь усміхнулася й перейшла до наступного столу.

Через тринадцять років вона нарешті зрозуміла, чому Варен так часто бурчав.

І чому іноді це справді допомагало.

Її кабінет був невеликим, але вільного місця в ньому майже не залишилося. На стінах висіли карти східних морів, старі відбитки печаток і кілька розгорнутих сувоїв. Полиці займали словники, портові описи, зошити студентів і копії документів, привезених з останніх експедицій.

Біля вікна стояла Лінь.

Дерево потемнішало від часу, на одному боці досі було видно слід давньої тріщини. Інструмент відновили обережно, зберігши різьблену пелюстку, яку колись Варен продав їй серед уламків на авернському ярмарку.

Коли Лінь уперше привезли до маєтку Прімроузів, у вітальні зібралася вся родина.

Авіс довго розглядала знайомі обриси, перш ніж торкнулася струн. Потім зіграла кілька простих нот — невпевнено, з паузами, як людина, яка лише знайомиться з чужим інструментом.

Інакше вона не могла.

Після того вона вчилася прилюдно. Читала все, що вдавалося знайти про старі способи гри, ставила Варену запитання, листувалася з музикантом із Країни Журавля. Дозволяла собі помилятися й поступово відкривала родині те, що її руки пам’ятали від самого початку.

Усі сім творів із сувою вона зіграла лише через три роки.

Варен тоді слухав, стоячи біля вікна. Після останньої ноти сказав, що інструмент нарешті перестав звучати так, ніби його мучать.

А потім мовчки вийшов із кімнати.

Варену вже виповнилося сімдесят три. Він майже перестав вирушати в далекі подорожі, зате й досі працював у будинку біля Верхнього Лугу й регулярно надсилав до Академії виправлення до чужих перекладів.

Його остання записка лежала у верхній шухляді стола:

У третьому розділі ваш студент знову назвав торгову печатку особистою. Або навчіть його дивитися, або заберіть у нього перо.

Нижче іншим чорнилом Авіс дописала:

Я працюю над першим. Друге він поки відмовляється віддавати.

Відповіді ще не було.

Поруч лежав лист від Карел.

За ці роки таких листів назбиралося кілька десятків. Карел писала з портів, храмових міст і невеликих поселень, куди вирушала шукати відомості про східні обряди. Цей прийшов минулого тижня.

Я нарешті знайшла відповідь на твоє запитання про Посудину двох садів.

Її не мили.

Посудину використали лише один раз — під час шлюбу, для якого її виготовили. Туди наливали воду зі ставка палацу нареченої, а потім виливали її у ставок палацу нареченого. Після завершення обряду отвори запечатували, а саму посудину передавали на зберігання як свідчення союзу двох родів.

Більше розкажу при зустрічі.

На це знадобилося тринадцять років, чотири експедиції, два зруйновані архіви й один писар, який до останнього запевняв, що жінкам не варто ставити запитання про храмовий посуд.

І так. Ти мала рацію.

Під підписом іншим почерком було додано:

Я досі вдячний вам за те запитання. Якби не воно, Карел, можливо, так і залишилася б у торговому домі, а я не провів би останні десять років, тягаючи за нею скрині від одного порту до іншого.

Кай.

Ще нижче Карел дописала:

Він перебільшує. Не скрині. Переважно книги.

Авіс усміхнулася й поклала лист назад до шухляди.

У двері постукали.

— Заходь.

Люціан увійшов, тримаючи в руках загорнутий у тканину згорток.

За ці роки його руде волосся стало трохи коротшим, але так само не бажало лежати рівно. Біля очей з’явилися тонкі складки, особливо помітні, коли він усміхався. Круглі окуляри сиділи трохи нижче, ніж належало.

Авіс відклала перо.

— Що там?

— Пиріг.

— Хто його спік?

— Я.

Вона подивилася на нього уважніше.

— Сам?

— Я вмію читати рецепти.

— Це не завжди допомагає.

— Саме тому я приніс його сюди до того, як ти побачиш кухню.

Авіс засміялася.

Люціан поставив пиріг на вільний край стола, нахилився й поцілував її в скроню.

— З днем народження.

— Дякую.

— Я думав, ти вже закінчила.

— Майже. Треба перевірити ще два переклади.

— Тоді спершу пиріг. Інакше студенти отримають оцінки відповідно до твого настрою.

— Мій настрій не впливає на оцінки.

— Саме це ти говорила минулого року.

Люціан почав розгортати тканину, коли у двері постукали знову.

Цього разу на порозі стояв секретар ректора.

— Пані Хартвел, перепрошую. Це щойно надійшло до канцелярії. Ректор просив передати вам особисто.

Він простягнув їй запечатаний конверт.

На воску стояв знак Академії.

Авіс розламала печатку.

Перші два рядки вона прочитала швидко. На третьому зупинилася.

— Щось сталося? — запитав Люціан.

Вона не відповіла.

Прочитала повідомлення ще раз.

До королівської канцелярії через посольство Країни Журавля надійшло офіційне послання імператорського двору П’яти Пелюсток.