Глава 19. Сім струн

Глава 19. Сім струн

До середини серпня життя Мей набуло нового порядку. Кілька разів на тиждень вона їздила до Варена у Верхній Луг, а решту часу присвячувала домашнім заняттям, музиці та справам, яких за літо ставало дедалі більше. Спочатку Беатріс відпускала її лише із Сарою або іншим супроводом, але поступово всі звикли до того, що Мей могла подолати дорогу самостійно. Лаванда вже не зупинялася перед кожною калюжею, а Мей навчилася не стискати повід щоразу, коли кобила пришвидшувала ходу.

Шторма вона також не забувала. Спочатку чорний кінь тримався осторонь, коли Мей приходила до огорожі, тож яблука й моркву вона залишала Томасові. Згодом Шторм почав підходити ближче, а одного ранку сам простягнув морду до її руки. Відтоді він охочіше брав частування, дозволяв погладити шию, а пізніше навіть розчесати гриву. Іноді Шторм сам підходив до огорожі, коли Мей збиралася їхати на Лаванді, наче хотів перевірити, куди вона вирушає. Вона так і не сіла на нього верхи. Шторм залишався конем Авіс, але це не заважало Мей піклуватися про нього.

Удома вона переписувала вправи Варена, працювала з надісланими Адріаном прописами й продовжувала переносити музику зі східного сувою на вейлу. Нові струни давно перестали розтягуватися, і Беатріс тепер не просто заходила послухати доньку, а приносила власні ноти й сідала поруч. Вони грали разом, іноді зупиняючись, щоб розібрати складний перехід або порівняти звучання двох мелодій.

Елеонора часто приїздила до Прімроузів. У зимовому саду Хартвелів тепер росло шість молодих рослин, і вона вже відокремила найміцніші пагони для пересаджування. Кущ Мей також зміцнів: листя потемнішало, а біля основи з'явився новий пагін. Наступної весни вони збиралися підготувати більше місця й спробувати виростити ще кілька кущів.

Ставок за літо теж змінився. Трава приховала нерівні береги, прижилися принесені Беатріс квіти, а троянда випустила нове листя. Річард разом із Леопольдом поставив під деревом невеликий стіл і зробив над ним простий навіс. Тепер біля ставка можна було читати, обідати або перечекати короткий літній дощ.

На маленькому столику у вітальні, як і раніше, стояла шахівниця. Щосуботи фігури на ній змінювали положення. Едмунд більше не пояснював Мей правила й не підказував ходів, хоча іноді надовго замислювався над її рішеннями.

Люціан писав упродовж усього літа. Іноді листи приходили двічі на тиждень, іноді між ними минало днів десять. Один складався з двох аркушів, інший — лише з кількох рядків і маленького первоцвіту в кутку. Він розповідав про лікарню, студентів і книги, які збирав для майбутніх занять. Мей відповідала новинами про Варена, Лаванду, музику й молодий пагін на чайному кущі. На початку серпня Люціан повідомив, що зможе приїхати додому на тиждень, і відтоді вона щодня знала, скільки залишилося до його повернення.

У четвер уранці Мей не поїхала до Верхнього Лугу. Варен, якого вона попередила за два дні, відповів, що один пропущений урок навряд чи остаточно зруйнує її освіту. До обіду Мей намагалася займатися вдома, але, переписавши один аркуш і двічі перевіривши вправи, зрозуміла, що вже втретє читає той самий рядок. Саме тоді від Хартвелів приїхав посильний із запискою Елеонори.

Люціан дістався додому. Втомлений, голодний і стверджує, що почувається чудово. Я змусила його поїсти. Гадаю, надовго його це не затримає.

Мей перечитала останній рядок і поклала записку біля зошита.

— Він приїхав? — запитала Еліс, яка саме зазирнула до кімнати.

— Так.

— А до нас коли?

— Не знаю.

Еліс підійшла до вікна й оголосила, що чекатиме там. Мей відповіла, що має закінчити вправу, але молодша сестра лише поглянула на майже порожній аркуш і промовисто всміхнулася. Мей протрималася за столом ще чверть години, після чого закрила зошит і спустилася разом із нею.

Люціан приїхав надвечір. Еліс помітила його першою й одразу вибігла на ґанок, а Мей вийшла слідом. Після трьох днів дороги плащ Люціана припав пилом, руді кучері прим'ялися під капелюхом. Він зняв окуляри, витер їх краєм хустки й підняв голову. Побачивши Мей, усміхнувся, віддав повід конюхові й підійшов до сходів.

— Привіт.

— Привіт.

Мей простягнула йому руку, і Люціан узяв її обома долонями. У листах вона впізнавала його почерк, знала, що він робив і про що думав, але папір не зберігав голосу, усмішки й сіро-зелених очей за круглими скельцями.

— Ти справді приїхав, — сказала вона.

— Я ж обіцяв.

— Ти втомився?

— Уже менше.

— Елеонора нагодувала тебе?

— Двічі.

— У записці вона згадала лише один раз.

— Другий стався після того, як посильний виїхав.

— Люціане! — не витримала Еліс.

Він озирнувся, привітався з нею й дістав із кишені паперовий згорток із маленькими цукровими пластинками з лимонною цедрою. Еліс негайно попросила одну, а отримавши дозвіл Беатріс, пообіцяла показати гостеві щось неймовірне. Тим часом Річард забрав дорожню сумку, Едмунд потиснув Люціанові руку й запросив усіх до столу, поки Марта не вирішила, що Елеонора тримала його голодним усю дорогу.

Побоювання виявилося виправданим. За столом Люціанові довелося поїсти втретє: Марта поставила перед ним холодне м'ясо, хліб, сир і свіжі овочі, не зважаючи на запевнення, що він уже ситий. Мей сиділа навпроти, слухала його розповіді про дорогу й ловила себе на тому, що більше стежить за його обличчям, ніж за розмовою.

Щойно Люціан відклав серветку, Еліс потягла його до ставка. Біля великого плаского каменя вона приклала палець до губ і обережно підняла його край. У вологій землі сиділи кілька маленьких бурих жаб. Одна ворухнулася, інша спробувала сховатися глибше.

— Ціла родина, — сказав Люціан, нахилившись.

— Я знаю. Вони тут живуть. Тільки не лякай їх.

— Не буду.

Еліс задоволено опустила камінь. Поки вона показувала Беатріс місце, де бачила ще одну жабу, Люціан оглянув ставок, місток і навіс, а тоді підійшов до Мей, яка залишилася біля троянди.