Глава 18. Варен

У вівторок перед обідом до маєтку під’їхав старий критий віз. Мей відклала пензель і підійшла до вікна. Вона впізнала його ще до того, як побачила господаря: вицвіле полотно на високих дугах, темна латка збоку, дерев’яні колеса, у яких майже не залишилося двох однакових спиць. Саме біля цього воза вона вперше зустріла Варена на ярмарку в Аверні.

Старий натягнув поводи, зупинив коней перед ґанком і зліз із передньої лави. Сиве волосся здіймалося навколо його голови неслухняною хмарою. Довгі вуса переходили у вузьку бороду, дорожній сюртук і досі складався з клаптів різної тканини, а на поясі висіли футляри, мішечки й невеликі інструменти, призначення яких Мей не могла визначити навіть тепер.

Варен обійшов віз і підняв край полотна. Усередині стояли дві великі скрині. Між ними лежали згортки, перев’язані ременями, кілька пласких коробок і довгий дерев’яний ящик.

Мей уже спускалася сходами. У передпокої Сара дивилася крізь прочинені двері, а Еліс стояла за нею, тримаючись обома руками за її спідницю.

— Хто це? — пошепки запитала дівчинка.

— Мій учитель.

Еліс визирнула ще раз.

— Він сердитий?

— Майже завжди.

Еліс одразу сховалася за Сарою.

Мей вийшла на ґанок. Варен перевірив упряж, тоді підняв голову й помітив її.

— Панно Прімроуз.

— Пане Лоаре.

Мей спустилася до нього.

— Ви не попередили, що приїдете.

— Я попередив майже місяць тому.

— Ви написали, що оглянете будинок, коли матимете нагоду.

— Нагода з’явилася.

Він простягнув їй запечатаний конверт. Мей впізнала почерк раніше, ніж побачила первоцвіт біля краю. Її пальці обережно стиснули папір.

— Звідки він у вас?

— У суботу до палітурника зайшов ваш лікар. Хотів дізнатися, чи я вже вирішив щодо будинку у Верхньому Лузі.

— І що ви йому відповіли?

— Що збираюся виїхати наступного ранку й оглянути його особисто. Після цього він залишив для вас лист.

— Він добре дістався Аверна?

— Якби не дістався, навряд чи прийшов би до палітурника власними ногами.

Мей сховала конверт до кишені сукні.

— Дякую.

— Я лише довіз його разом з іншими паперами.

Варен повернувся до воза.

— Де будинок?

— У Верхньому Лузі. Звідси близько пів години.

— Тоді чому ми досі тут?

— Тому що ви щойно приїхали.

— Я три дні сидів у цьому возі не для того, щоб тепер відпочивати від нього у вашій вітальні.

У дверях з’явилася Беатріс. Вона оглянула гостя, віз і кількість речей під полотном.

— Авіс, ти нас познайомиш?

Мей піднялася на ґанок.

— Пані Беатріс Прімроуз, моя мати. Пан Варен Лоар.

Вона вимовила це вперше. Не звернулася до Беатріс «мамо» — лише назвала її своєю матір’ю перед іншою людиною. Але Беатріс почула різницю. На мить затримала на Мей погляд, а тоді повернулася до гостя.

— Рада нарешті з вами познайомитися, пане Лоаре.

Варен схилив голову.

— Пані Прімроуз. Ще зарано радіти. Я не бачив будинку.

Беатріс ледь помітно підняла брови.

— Тоді сподіваюся, після огляду причин для радості стане більше.

Варен подивився на неї уважніше.

— Можливо.

Мей побачила, як у дверях знову з’явилося обличчя Еліс. Старий також її помітив.

— Там хтось є? — запитав він.

Еліс притиснулася до Сари.

— Це моя молодша сестра, — сказала Мей. — Еліс.

— Я не ховаюся, — повідомила дівчинка з-за Сариної спідниці.

— Бачу.

— Ви на мене дивитеся.

— Інакше я не міг би побачити, що ви не ховаєтеся.

Еліс не знайшлася з відповіддю.

Варен відкрив потерту сумку, кілька секунд шукав усередині, а тоді дістав велику світлу мушлю. Її поверхню вкривали тонкі рожеві смуги.

Він простягнув мушлю Еліс.

— Потримайте.

Дівчинка не рушила.

— Навіщо?

— Я не можу одночасно стежити за будинком, скринями й мушлею.

— А що з нею робити?

— Не впустити.

Еліс обережно вийшла з-за Сари й узяла мушлю обома руками.

— Вона справжня?

— Ні. Я вигадав її дорогою.

Еліс подивилася на Мей.

— Він жартує?

— Напевно.

— Я ще не вирішив, — сказав Варен.

Еліс провела пальцем по рожевих смугах.

— Можна послухати?

— Для цього я її й дав.

Вона приклала мушлю до вуха. Настороженість на її обличчі змінилася подивом.

— Там шумить!

— Море часто так робить.

— Але моря тут немає.

— Тому доводиться носити його із собою.

Еліс приклала мушлю до другого вуха, прислухалася й запитала:

— А де ви її знайшли?

— Далеко звідси.

— Наскільки далеко?

— Достатньо далеко, щоб не розповідати про це стоячи посеред подвір’я.

— А там було море?

— Було.

— Велике?

— Дуже.

Еліс замислилася.

— А чому ви її забрали?

Варен подивився на мушлю в її руках.

— О, юна пані, якби ви знали, яка з нею пов’язана історія…

Еліс одразу випросталася.

— Яка?

— Довга.

— Я люблю довгі історії!

— А я люблю, коли мені дають спокій після трьох днів дороги.

— Але ви ж самі почали!

Мей відвернулася, приховуючи усмішку.

— І вже шкодую, — пробурмотів Варен.

— То ви розкажете?

— Можливо. Колись.

— А коли колись?

— Коли в мене буде час.

— А завтра?

— Завтра я навчатиму вашу сестру.

— А післязавтра?

Варен подивився на Мей.

— Вона завжди така?

— Майже завжди.

— Чудово. Тепер вас двоє.

На ґанок вийшов Едмунд. Беатріс представила чоловіків одне одному.

— Едмунд Прімроуз.

— Варен Лоар.

Вони потиснули руки. Едмунд оглянув скрині під полотном.

— Ви вирішили перевезти речі відразу?

— Ні.

— А це?