Глава 17. Ще хвилинку

Наступного ранку Мей прийшла до Беатріс із малюнком невеликої поясної торбинки. Та сиділа біля вікна із шиттям на колінах, але відразу відклала його й звільнила для доньки місце поруч.

— Мені потрібна ваша допомога.

Мей показала їй задум: чотири відділення для горіхів, сушених ягід, коржиків і зацукрованих фруктів та короткий підвіс, щоб торбинку можна було закріпити на поясі.

— Для Люціана? — запитала Беатріс.

— Він іноді забуває поїсти, коли працює. Так їжа завжди буде поруч.

Беатріс повільно провела пальцем по намальованому підвісу.

— Ти врахувала навіть те, щоб торбинка не заважала йому сідати на коня.

У її голосі не було насмішки, проте Мей відчула, як теплішають щоки.

— Я бачила, як він носить футляри з інструментами.

— Звичайно.

Це коротке слово прозвучало надто невинно. Мей глянула на Беатріс, але та вже підвелася й дістала темно-зелене полотно та світлий льон для підкладки.

— Ці підійдуть. А для вишивки?

Мей вибрала світло-сіру нитку й намалювала на звороті аркуша вигнуте стебло з трьома первоцвітами. Беатріс упізнала їх одразу. Її погляд ковзнув від малюнка до обличчя Мей.

— Сірі первоцвіти?

— На зеленому вони виглядатимуть краще.

— Безперечно.

Беатріс нічого більше не сказала, але приховати усмішку їй не вдалося.

Вони сіли поруч. Шити вміли обидві, тому Мей не потребувала пояснень, як тримати голку чи прокладати рівний шов. Незвичним було інше: у Пелюстках вона працювала з підготовленим шовком і тонкими нитками, а тепер сама створювала практичну річ із цупкого полотна. Беатріс підказала, як правильно скласти внутрішню частину й де зміцнити підвіс, однак не забирала роботу з її рук.

— Я можу закінчити це сама, — сказала Мей, завершивши перший шов.

— Знаю.

Беатріс потягнулася до свого шиття, але Мей не відсунулася.

— Та я хотіла б залишитися тут.

Рука Беатріс на мить завмерла над кошиком із нитками.

— Тоді залишайся.

Вони працювали мовчки, час від часу передаючи одна одній ножиці чи котушку. Мей давно не почувалася так спокійно поруч з іншою жінкою: не було ані служниць, які чекали наказу, ані придворних дам, котрі запам’ятовували кожен її рух. Беатріс не намагалася перевірити, що вона пам’ятає, і не згадувала, як шила Авіс. Вона просто сиділа поруч і допомагала зробити подарунок чоловікові, який подобався її доньці.

Коли основа була готова, Мей узялася за первоцвіти. На грубшій тканині стібки виходили ширшими, ніж на палацовому шовку, але пальці швидко пристосувалися. Беатріс деякий час спостерігала за її роботою.

— Гарно.

— Поки що це лише стебло.

— Я не лише про вишивку.

Мей підняла голову, але Беатріс вже знову схилилася над власним шиттям. Перепитувати вона не стала.

Невдовзі в передпокої почувся голос Люціана. Мей здригнулася й поспішно накрила торбинку світлим полотном.

— Залиш її тут, — сказала Беатріс. — Еліс без дозволу не заходить.

— А з дозволом?

— Тоді я встигну її зупинити.

Мей усміхнулася й підвелася, але біля дверей озирнулася. Беатріс вже поклала поверх полотна власне шиття, надійно приховавши подарунок.

У наступні дні Мей поверталася до неї щоразу, коли Люціан їхав. Вони сиділи біля одного вікна: Беатріс працювала над своїм шиттям, а Мей поступово завершувала три світло-сірі первоцвіти. Іноді вони розмовляли, іноді мовчали, але тепер Мей вже не почувалася гостею, яка прийшла попросити тканину.

У вівторок вона затягнула останній вузлик і поклала готову торбинку Беатріс на долоні.

— Думаєте, він користуватиметься?

Беатріс оглянула вишивку, перевірила підвіс і повернула подарунок Мей.

— Користуватиметься.

— Ви навіть не сумніваєтеся?

— Ні. Бо ти зробила не просто гарну річ. Ти помітила, що йому потрібно.

Мей провела пальцем по світло-сірих первоцвітах. Завтра Люціан вирушав до Аверна. Разом із торбинкою він повезе частинку цієї тихої кімнати, їхньої спільної з Беатріс роботи й турботи, яку Мей нарешті дозволила собі висловити.

Коли Сара прийшла допомогти переодягнутися до вечері, Мей вже встигла дістати кілька суконь, але так і не вирішила, яку вдягнути. Світла здавалася надто простою, темно-синя — надто урочистою, зелену вона носила зовсім недавно, а блідо-рожева сьогодні чомусь не подобалася.

— Що саме ми шукаємо, панночко? — запитала Сара, розправляючи чергову сукню.

— Якби я знала, не просила б тебе допомагати.

Зрештою Сара запропонувала димчасто-блакитну сукню зі сріблясто-сірою вишивкою. Мей погодилася, хоча ще двічі змінила рішення щодо пояса й зачіски. Коли Сара нарешті зібрала частину її волосся срібною шпилькою, залишивши решту розпущеною, Мей знову підійшла до дзеркала.

— Ви можете просто визнати, що хвилюєтеся, — зауважила Сара.

— Я хочу добре виглядати.

— Звичайно, панночко.

Мей упізнала в її голосі ту саму невинну згоду, з якою Беатріс нещодавно розглядала малюнок торбинки для Люціана, але сперечатися не стала.

У двері постукали, і до кімнати ввійшла Беатріс. Вона вже була готова до вечері: волосся зібране, на плечах легка накидка, у вухах невеликі перлини. Її погляд ковзнув по сукнях, розкладених на ліжку, а потім зупинився на Мей.

— Ми ще маємо час.

— Я майже готова.

— Бачу. Ця сукня тобі личить.

— Сара також так сказала.

— Тоді сьогодні ми з нею згодні.

Сара почала прибирати решту суконь.

— Я принесу накидку, — сказала вона й вийшла.

Беатріс підійшла ближче, роздивилася вишивку на сукні й перевела погляд на обличчя доньки.

— А сережки ти вже вибрала?

— Ще ні.

— Тоді ходімо подивимося, що в тебе є.

Мей відчинила скриньку з прикрасами, і вони разом переглянули кілька пар. Беатріс відклала золоті сережки з темними каменями, потім приклала до сукні невеликі срібні, але й ті її не задовольнили.