Глава 15. Заново

Люціан приїхав невдовзі після сніданку. Сара знайшла для Мей старий костюм Авіс для верхової їзди: світлу сорочку, короткий темно-синій жакет, сіро-блакитні штани з вишитими волошками й розділену спідницю, що не заважала в сідлі. Високі черевики трохи тиснули біля щиколоток, але добре тримали ногу.

Люціан оглянув її й усміхнувся.

— Усе підійшло?

— Так.

Мей спустилася зі сходів, однак дорогою до кінного двору говорила мало. Що ближче вони підходили до конюшні, то виразніше вона чула іржання, удари копит і голоси конюхів. З-за огорожі показалося кілька кінських голів. Одна з них повернулася просто до неї. Мей сповільнила крок. Люціан пройшов трохи вперед, перш ніж помітив це й озирнувся. Вона наздогнала його і торкнулася пальцями рукава.

— Люціане.

— Що?

Мей не прибрала руку.

— Ти ж будеш поряд?

Його обличчя відразу стало серйознішим.

— Увесь час.

— І сам триматимеш коня?

— Спочатку поведу її за повід. Вона не піде швидше за крок.

Мей поглянула на ворота кінного двору.

— А якщо я почну падати?

— Я буду поруч і підхоплю тебе.

Вона перевела погляд на нього, перевіряючи, чи він справді настільки впевнений.

— Я ніколи цього не робила.

Люціан не нагадав, що Авіс багато років їздила верхи.

— Тому сьогодні від тебе ніхто нічого не вимагає. Якщо стане страшно, ми зупинимося.

Мей нарешті відпустила його рукав.

— Мені вже страшно.

— Тоді підемо повільніше.

Він справді сповільнив крок.

За господарським двором починався кінний: кам’яна конюшня, сідельна кімната, навіс і круглий тренувальний загін. Томас чекав на них із невисокою гнідою кобилою на ім’я Лаванда. Вона спокійно обнюхала простягнуту долоню Мей і повернулася до сіна. З крайнього денника за ними стежив Шторм — насторожено, але без колишньої тривоги.

— На Шторма поки не сядете, — попередив Томас.

Мей кивнула й рушила з Лавандою до загону. Томас поставив кобилу біля ослінчика й пояснив, що сьогодні вони обмежаться кроком, звиканням до руху та спробою самостійно зупинити Лаванду. Мей вставила ліву ногу у стремено, взяла повід і спробувала відштовхнутися, але черевик ковзнув.

— Зачекай, — сказав Люціан.

Він став позаду, однією рукою взяв її вище ліктя, а другу поклав на талію.

— Не впадеш.

Мей ще раз подивилася на сідло.

— Ти говориш дуже впевнено.

— Бо інакше ти не спробуєш.

Вона тихо видихнула.

— Добре. Тільки не відпускай.

Його пальці сильніше стиснули її талію.

— Не відпущу.

Мей відштовхнулася. Цього разу Люціан підняв її разом із рухом. На мить земля зникла з-під ніг, права нога незграбно пройшла над сідлом, а з грудей вирвався короткий переляканий звук. Вона опустилася в сідло й одразу вчепилася в передню луку. Лаванда переступила з ноги на ногу. Мей завмерла. Люціан досі підтримував її за талію.

— Усе добре, — тихо сказав він. — Вона просто зручніше стала.

Мей повільно вдихнула, а потім видихнула — довго, майже зі сміхом.

— Я сіла.

У її голосі прозвучало стільки щирого здивування, що Люціан теж усміхнувся.

— Сіла.

Мей подивилася на нього згори. На мить вона забула про Томаса, коня і власний страх. Просто всміхнулася — відкрито, ще трохи розгублено, але цілком щасливо. Люціан відповів тією самою усмішкою. Лише тоді Мей помітила, що його рука досі лежить на її талії. Її погляд мимоволі опустився. Люціан теж це помітив і повільно прибрав долоню.

— Тепер спробуй сісти рівніше.

Мей випросталася, але усмішка ще кілька секунд не зникала з її обличчя. Томас поправив її стопи у стременах і подав Люціанові довгу корду. Кобила ступила вперед. Мей тихо скрикнула й схопилася за сідло.

— Вона рухається.

— Так.

Люціан ішов поряд із її коліном.

— Дивись не на землю. На мене.

За кілька кроків дихання Мей вирівнялося, пальці послабили хватку, і вона обережно взяла повід обома руками.

— Уже половина кола, — повідомив Люціан.

— Продовжуй рахувати.

На наступному повороті кобила відмахнулася від мухи й несподівано ступила вбік. Мей не встигла подумати. Її корпус подався за рухом, пальці послабили один повід і підтягнули інший, а нога торкнулася боку кобили. За мить вони знову рухалися по колу.

Томас випростався біля огорожі.

— Добре.

Мей поглянула на свої руки.

— Я не знала, що треба робити.

— Але зробили.

Томас підійшов і поправив положення її стопи.

— Саме так ви й повертали коня раніше.

Слово вдарило сильніше, ніж мало б.

Раніше.

Кобила спокійно стояла під нею. Жодного спогаду не з’явилося. Мей не побачила знайомої дороги й не почула голосу Авіс. Лише рух, який виник раніше за думку. Люціан зупинився біля її плеча.

— Продовжуємо?

Мей ще раз поглянула на власні руки.

— Так.

Завершивши перше коло, вони зупинилися біля воріт. Томас перевірив підпругу й дозволив зробити ще два з Люціаном. Мей усе ще трохи боялася, але зупинятися не хотіла. Вона нахилилася погладити Лаванду, і майже водночас Люціан зробив те саме. Їхні пальці зустрілися в темній гриві й не відразу розійшлися. Кобила повела головою, перервавши дотик, а Люціан знову рушив поруч.

Тепер Мей уже розрізняла ритм кроку й могла говорити. Люціан розповів, що вперше сів на коня перед батьком, а згодом отримав старого сірого поні. Той возив його до стайні або яблунь, поки хлопчик удавав, що керує.

Мей засміялася.

— Коли я навчуся, покажеш мені ту дорогу? Ти казав, звідти добре видно небо.

— Покажу.

— І Вель?

— Якщо захочеш, доїдемо до пагорба над річкою.

Мей подивилася за огорожу, де дорога губилася між зеленими полями.

— Хочу.

Люціан послабив корду.

— Тоді тобі доведеться зробити ще одне коло.