Глава 16. За хвірткою

Минув майже тиждень.

За сніданком Едмунд переглянув принесені листи, відклав їх убік і повернувся до Мей.

— Сьогодні я нікуди не їду. Якщо ти не передумала щодо шахів, можемо почати.

— Не передумала.

Еліс одразу підняла голову.

— Я теж можу грати.

— Ти збиралася допомагати мені в саду, — нагадав Річард.

— Я можу спочатку подивитися, а потім допомагати.

— Першого разу краще без глядачів, — сказав Едмунд.

Еліс зітхнула, але сперечатися не стала.

Після сніданку Річард забрав її до саду, Беатріс пішла до Марти, а Мей залишилася з Едмундом у вітальні.

Шахова дошка стояла на столику біля вікна. Мей бачила її ще під час першої прогулянки будинком, але відтоді до неї ніхто не торкався. Едмунд приніс друге крісло, відчинив шухляду й дістав світлі та темні фігури. Він розставляв їх звичними рухами, майже не дивлячись на дошку. Світлі фігури поставив перед Мей, але, вже збираючись сісти, зупинився.

— Білі ходять першими. Якими хочеш грати?

Мей подивилася на обидві сторони.

— Темними.

— Чому?

— Хочу спочатку побачити ваш хід.

Едмунд мовчки розвернув дошку. У куточках його очей промайнуло щось схоже на усмішку.

Він коротко пояснив, як рухаються фігури. Мей уважно слухала, кілька разів пересунула кожну, перевіряючи, чи правильно зрозуміла, а найдовше затримала пальці на пішаку.

— Якщо він дійде до іншого краю, то справді може стати королевою?

— Або іншою фігурою. Але найчастіше обирають королеву.

— Будь-який пішак?

— Якщо зуміє пройти все поле.

— Навіть якщо королева ще на дошці?

— Тоді їх буде дві.

Мей повільно поставила пішака на місце. Непримітна фігура, яка могла рухатися лише вперед, наприкінці шляху отримувала майже необмежену свободу.

— Цікаве правило.

— Пішаки небезпечніші, ніж здаються, — сказав Едмунд.

Він залишив на дошці кілька фігур і запропонував Мей забрати одного з пішаків. Вона вже простягнула руку, але помітила башту, яка захищала його: варто було забрати пішака — і її вартовий опинився б під ударом.

— Ви залишили його навмисно.

— Так.

— І не збиралися попереджати.

— Попередження вже стояло на дошці.

Мей відкинулася на спинку крісла.

— Не дуже чесний спосіб навчати.

— Зате дієвий.

Едмунд пояснив ще одне правило: якщо гравець свідомо торкнувся своєї фігури, мусить нею ходити.

— Навіть якщо відразу побачив помилку?

— Навіть тоді.

— Спочатку вирішити. Потім торкатися.

— Саме так.

Вони повернули фігури на початкові місця. Едмунд почав із центрального пішака. Мей відповіла крайнім, бажаючи зайняти місце збоку.

— Чому саме ним? — запитав він.

— Хочу обійти ваші фігури з краю.

— У шахах середина важливіша. Звідти в тебе більше шляхів.

Перші ходи Едмунд пояснював, але невдовзі перестав підказувати. Тепер лише запитував, що зміниться після кожного її рішення. Мей напала вершником на королеву. Коли Едмунд відвів її, Мей не втрималася від усмішки.

— Вийшло.

— Що саме?

— Я змусила вас змінити задум.

— Звідки ти знаєш, яким він був?

Мей примружилася.

— Ви знову відповідаєте запитанням.

— Тепер твоя черга шукати відповідь.

За кілька ходів Едмунд посунув вартового.

— Мат.

Мей завмерла над дошкою.

— Я його не помітила.

— Ти надто довго стежила за королевою.

— Вона була найбільшою загрозою.

— Найпомітнішою.

Едмунд показав хід, після якого вона почала програвати. Мей уважно вислухала пояснення й одразу почала повертати фігури на початкові місця.

Едмунд усміхнувся.

— Що?

— Ти й раніше не любила закінчувати після першої поразки.

Пальці Мей завмерли на темній королеві.

Він сказав це без жалю і без надії, що зараз вона щось згадає. Просто впізнав у ній рису, яка залишилася.

Мей поставила королеву на дошку.

— Тоді ви мали здогадатися, що однією партією ми не обійдемося.

— Здогадався.

Вони почали знову. Цього разу Мей не поспішала нападати й довше стежила за його відповідями.

Після кількох ходів вона сказала:

— У тому сні теж була настільна гра.

Едмунд саме потягнувся до вартового. Його пальці зімкнулися навколо фігури — і завмерли.

— Схожа на шахи? — запитав він.

— Ні. Там були світлі й темні камені. Їх ставили на перехрестя й більше не пересували. Потрібно було оточувати вільний простір або камені іншого гравця.

Едмунд відпустив вартового. Мей подивилася на його руку, потім — на дошку.

— Ви торкнулися фігури.

Він теж опустив погляд.

— Торкнувся.

— Отже, мусите нею ходити.

Едмунд оглянув доступні клітинки. Судячи з короткої паузи, жоден із можливих ходів йому не подобався: куди б він не поставив вартового, башта залишалася без захисту.

Мей чекала.

Едмунд пересунув фігуру.

— Твій хід.

Вона одразу помітила відкриту лінію до башти й не приховала задоволення. Едмунд лише відкинувся на спинку крісла й чекав на її рішення.

Мей узялася за вершника.

Саме в цей момент до вітальні ввійшла Сара. У руках вона тримала великий пакунок у сірому папері, перев’язаний грубою ниткою.

— Це передали з Аверна, панночко.

Мей відпустила вершника.

— Щойно?

— Так.

На папері стояло її ім’я, написане знайомим нерівним почерком.

— Від Варена?

— Схоже на те.

Мей взяла пакунок обома руками й відразу намацала під папером нерівні краї складених аркушів. Вона чекала на відповідь щодня, від самого повернення до маєтку, і тепер, коли нарешті тримала її в руках, насилу стримувала нетерпіння. Мей підняла очі на Едмунда, намагаючись приховати хвилювання, але погляд уже сяяв.

— Ми можемо закінчити партію пізніше?