Глава 14. Те, що зростає

Життя в маєтку поступово ввійшло у звичний ритм. Еліс щодня бігала перевіряти новий ставок, Річард приносив Мей свої запитання, а Беатріс тепер частіше питала Мей про те, як минув день. Іноді, щоправда, затримувала погляд на ній довше, ніж вимагала розмова, ніби хотіла поставити ще одне запитання, але передумувала. Едмунд навів довідки про Варена й дозволив продовжувати листування.

Не змінювався лише чайний кущ у саду. Мей перевіряла його щоранку, проте нових паростків не було. Листя принаймні перестало жовтіти, стебла не темніли, а земля не пахла гниллю. Цього було замало, щоб назвати спробу вдалою, але достатньо, щоб не відмовлятися від неї.

Мей відкрила зошит і записала: Мій кущ: без змін. Умови не ті самі. Висновків не робити.

Під записом додала: Але я сподівалася.

У зошиті, де вона звикла відокремлювати спостереження від припущень, ці слова здавалися зайвими. Мей потягнулася їх закреслити, але залишила.

На восьмий день Едмунд повідомив за сніданком:

— На Верхньому Лузі почали сіяти овес. Леопольд просив привезти Річарда.

Той відірвався від тарілки.

— Навіщо?

— Показати роботу в полі.

Едмунд подивився на Мей.

— Хочеш поїхати з нами?

— Хочу.

Едмунд, здається, чекав саме такої відповіді. Мей помітила це й відчула тиху радість: її запрошували не для розваги й не для того, щоб відвернути від важких думок. Їй пропонували побачити справжню роботу маєтку.

— Там сьогодні працюватимуть, а не проводитимуть огляд.

— Тим цікавіше.

За годину вони були на Верхньому Лузі.

Минулого разу Мей оглядала володіння. Тепер перед нею були люди з мішками насіння, плуг біля воза, коні вздовж межі й світлі дуги зерна на темному ґрунті.

Леопольд простягнув Річардові дощечку з позначками, а тоді зачерпнув жменю землі й розкришив її між пальцями.

— Тримається, але не мажеться. Якби злипалася — було б рано. Якби розсипалася пилом — уже пізно.

Мей теж стиснула жменю землі. Грудка легко розпалася від дотику.

Вона занотувала: Земля тримає форму, але розсипається. Овес. Верхня смуга.

Річард зазирнув у зошит.

— Ти записуєш навіть землю?

— Якщо не записати, я забуду потім.

Після Верхнього Лугу вони спустилися до поселення біля Вель, де Едмунд мав обговорити насіння та підводи.

Біля садів Мей помітила порожній будинок із кам’яним нижнім поверхом, дерев’яним верхом і зачиненими віконницями.

— Там хтось живе? — запитала вона.

— Ні, — відповів Едмунд. — Колись жив писар. Тепер будинок належить маєтку й іноді служить складом.

— Дах цілий?

Едмунд подивився на неї уважніше.

— Його полагодили восени. Не протікає.

Мей дістала зошит.

Поселення біля Вель. Старий дім біля садів. Порожній. Дах цілий.

— Це вже не про овес, — зауважив Річард.

— Ні.

— Тоді про що?

Мей закрила зошит.

— Поки не знаю.

Коли рушили далі, Мей ще раз озирнулася на будинок за деревами.

На роздоріжжі Едмунд зупинив коня.

— Можемо повернутися коротшою дорогою або заїхати до Хартвелів.

Мей згадала чайний кущ, який пересадили до південного скла в зимовому саду Хартвелів, і листи з проханням стежити за його станом. Від пересадження минув майже місяць.

— Хочу заїхати.

Річард подивився на неї.

— Що там?

— Чайний кущ.

— Ще один?

— Цей ріс у землі. Якщо він прижився, я знатиму, що проблема може бути не в самій рослині, а в умовах.

— Тоді я теж подивлюся.

Решту дороги Мей думала про зимовий сад. Їй хотілося побачити не просто живий кущ, а нове листя.

Елеонора зустріла їх на ґанку, взяла Мей за руки й подякувала за троянду, яку вже висадила біля тераси. На порозі з’явився Теодор — цього разу без дорожнього плаща.

— Мої пацієнти сьогодні виявили милосердя, — пояснив він і запропонував гостям чай.

— Пізніше, — відразу сказала Елеонора. — Спочатку зимовий сад.

Вона все ще тримала Мей за руку й уже тягнула її до будинку.

— Люціан пише, що повернеться приблизно за тиждень.

Мей знала: його лист прийшов учора. Та, почувши це вголос, відчула, яким довгим може бути тиждень.

Річард пішов слідом.

— Нам потрібен свідок, — оголосила Елеонора.

— Чого саме?

— Моєї надзвичайної стриманості.

Теодор тихо засміявся.

— Повір, це справді варто побачити.

Зимовий сад зустрів їх теплом і запахом вологої землі. На склі блищали краплі, уздовж вікон стояли діжки, горщики й невисокі дерева. Десь у дальньому кутку цвіла рослина, назви якої Мей досі не знала. Елеонора минула перші чайні кущі й повела їх до південного скла, де вони пересадили найслабший. Мей одразу впізнала діжку. Кущ не став пишним. На старому листі ще залишалися жовтуваті кінчики, а тонкі гілки здавалися надто крихкими. Та біля нижньої гілки, де раніше була лише темна дерев’яниста лінія, з’явилися два світло-зелені паростки. Мей зупинилася, а потім нахилилася ближче, не торкаючись листя.

— Коли?

— Першу бруньку я помітила ще до твого повернення, — відповіла Елеонора.

Мей підняла на неї очі.

— Чому ви не написали?

— Бо це треба було побачити.

— Утримати її від листа вдалося не одразу, — додав Теодор.

Мей тихо засміялася, не відводячи погляду від молодого листя. Вона знала кожен пожовклий кінчик, кожен вигин стебла. Помилки не було. Від усмішки боліли щоки, а на очах виступила волога. Мей швидко кліпнула, сподіваючись, що ніхто не помітить.

Елеонора взяла зі столика зелений зошит і подала їй. Усередині були записані дати поливання, стан листя, вологість землі й день появи кожної бруньки — без припущень і прикрас, лише те, що справді відбулося.

— Ви записували все, — сказала Мей.

— Ти просила.

Мей провела пальцем по рядках. Вона просила записувати навіть невдачі й не була певна, що до цього поставляться серйозно. Тепер перед нею лежав майже місяць уважної праці Елеонори.