Глава 13. Нові спогади

Після обіду Мей повернулася до своєї кімнати.

На новому столі лежали всі нові матеріали. Поряд Мей поклала «Подорожі Землями Золотого Журавля» та зошити з перекладами.

Працювати не виходило.

Вона розгорнула один з аркушів, переписала перший знак, почала другий і зупинилася.

У двері постукали.

— Заходь.

Річард прочинив двері, але не переступив порога.

— Можна?

— Так.

Він увійшов і зачинив за собою двері. У руках нічого не було. Отже, прийшов не вчитися.

— Вони розповіли мені, — сказав він.

Мей поклала перо.

— Про довгий сон, книжку й помітки.

— Добре.

Річард підійшов до столу й поглянув на темну палітурку та зошити.

— Це вона?

— Так.

Він не сів.

— Покажеш?

Мей відкрила верхній зошит і перегорнула кілька сторінок. Біля одного уривка стояли дві маленькі квіточки, далі — три, а біля опису Церемонії Розгорнутих Крил — чотири.

Річард нахилився над зошитом.

— Це твої.

Мей подивилася на нього.

— Ти їх пам’ятаєш?

— Звичайно. Ти часто малювала такі квіточки в книжках.

— І що вони означали?

— Твою оцінку. Одна — не сподобалося, дві — непогано, три — добре. Чотири ти ставила біля того, що хотіла перечитати.

Мей знову подивилася на чотири маленькі квіти.

— Отже, це мені справді подобалося.

— Схоже на те.

— Ти бачив ці позначки саме в цій книжці?

— Ні. Але я давно до неї не заглядав.

Поряд із квіточками залишився маленький начерк журавлиного крила. Лінію кілька разів виправляли, намагаючись повторити вигин з ілюстрації.

— І так ти теж малювала, — сказав Річард.

— Як?

— Проводила нову лінію поверх старої, якщо перша тобі не подобалася. А потім ще одну, замість того щоб стерти.

Мей провела пальцем поруч із малюнком.

— Я цього не пам’ятаю.

— Знаю.

Річард нарешті сів. Він прочитав уривок біля чотирьох квіточок, перегорнув кілька сторінок назад і знову повернувся до малюнка крила.

— Книжки ти не пам’ятаєш, а сон — так.

— Так.

Річард нахмурився, намагаючись пов’язати книжку, помітки й сон.

— І квіточки не пояснюють, чому сон тривав роками.

— Ні.

Річард закрив зошит, але руки з обкладинки не прибрав.

— Це нічого не доводить. Проте квіточки твої, і книжка була тут раніше.

Мей кивнула.

Річард теж кивнув, ніби поки що цього йому вистачало.

За дверима почулися кроки, а потім тихий стукіт.

— Заходьте, — сказала Мей.

На порозі стояла Беатріс із вейлою в руках. Вона спочатку подивилася на Мей, потім — на Річарда й закритий зошит під його долонею.

— Я не заважаю?

— Ні.

Беатріс не рушила з місця.

— Ми домовлялися.

Після розмови в кабінеті Мей вже не сприймала цю домовленість як звичайне заняття музикою…вона навіть не знала, чи Беатріс прийде, але чекала, дуже.

— Так, — сказала Мей. — Домовлялися.

Беатріс увійшла й зачинила двері.

Річард посунув зошит ближче до краю столу.

— Ми дивилися на помітки.

Беатріс поставила вейлу біля крісла й підійшла.

— Це вони?

Мей відкрила потрібну сторінку.

— Чотири квіточки, — сказав Річард. — Найвища оцінка.

Беатріс затримала на них погляд.

Потім вона помітила маленький малюнок крила.

— Вона завжди виправляла лінії просто поверх попередніх, — додав Річард.

— Пам’ятаю, — тихо сказала Беатріс.

Вона не торкнулася ані квіточок, ані малюнка. Просто дивилася.

— Можна мені потім прочитати переклади?

— Звісно.

Беатріс кивнула.

Річард підвівся.

— Тоді я піду.

— Ти не мусиш, — сказала Мей.

Він поглянув на вейлу.

— Мушу. Якщо Еліс почує музику, у вас залишиться кілька хвилин до появи свистульки. Хтось має її затримати.

— І як ти це зробиш?

— Запропоную перевірити музичний смак Шторма.

Мей звела брови.

— Він нічим не заслужив такого випробування.

— Тоді гусей.

— Це краще.

Річард уже взявся за ручку дверей, але озирнувся на зошит.

— Квіточки твої. Що б вони не означали тепер.

Він вийшов.

У кімнаті стало тихо.

Беатріс закрила зошит і повернулася до вейли.

— Почнемо?

Мей кивнула.

Беатріс сіла біля вікна й поклала інструмент на коліна. Мей торкнулася однієї струни — звук вийшов коротким і трохи глухим.

— Зачекайте.

Вона підійшла до скрині й дістала довгу коробку, загорнуту в щільний папір.

Беатріс одразу впізнала її форму.

— Струни?

— Так. Ми з Люціаном купили їх в Аверні, у музичного майстра.

Беатріс нічого не запитала про Люціана.

— Майстер порадив м’які струни, — продовжила Мей. — Сказав, що старе дерево не варто одразу змушувати тримати сильніший натяг.

Беатріс розгорнула папір і торкнулася перев’язаних мотків.

— Я ніколи не міняла струни.

— От і навчишся. Давай покажу.

Мей подала їй перший моток.

Беатріс показала вузол на першій струні, а далі Мей пробувала сама: спочатку натягувала надто туго, потім надто вільно, та з кожною струною менше боялася помилки. На п’ятій Беатріс уже лише спостерігала.

— Тепер ти не тільки граєш на ній, а й знаєш, як вона тримається. Це важливіше, ніж здається.

Коли остання струна стала на місце, вони обережно налаштували інструмент. Поступово вейла знову знаходила свій голос.

— Тепер граємо, — сказала Беатріс.

Спочатку вони взяли просту мелодію.

Мей кілька разів зупинялася, прислухаючись до нового звуку. Беатріс терпляче чекала, поправляла натяг і починала спочатку.

На третьому повторі Мей збилася.

Беатріс збилася слідом.

Вони одночасно подивилися на струни.

— Це вони, — сказала Мей.