Глава 12. Довгий сон

Три дні дороги Мей здебільшого проспала. Сара не будила її без потреби, і лише на третій ранок Мей вперше прокинулася сама.

За вікном поволі розсіювався туман, відкриваючи знайомі пагорби над долиною. Дорога вела до маєтку Прімроузів.

Додому, — подумала Мей і цього разу не виправила себе.

Маєток Прімроузів з’явився за поворотом після полудня.

Спершу Мей побачила темний дах між деревами, потім світлі стіни, високі вікна й кілька димарів, над якими тягнувся тонкий дим. Нижче пагорба блищала долина, за господарськими будівлями виднілися конюшні, а в саду вже зеленіли перші весняні кущі.

Будинок не змінився.

І все ж після дороги до Аверна, двох тижнів у місті, ярмарку, Академії, нижнього причалу, лікарняного крила й довгого повернення він здавався майже неправдоподібно тихим. Здавалося, від останнього ранку тут минуло значно більше часу.

Повозка ще не встигла зупинитися, коли двері будинку відчинилися.

Еліс вибігла першою.

— Авіс!

Вона збігла сходами так швидко, що Беатріс, яка вийшла слідом, устигла лише сказати:

— Еліс, обережно!

Але Еліс уже була біля повозки.

Мей сперлася на руку Сари, спустилася на землю — і наступної миті Еліс обійняла її так міцно, що Мей ледь утрималася на ногах.

— Ти нарешті приїхала!

— Нарешті?

— Так! Тебе не було дуже довго.

— Майже три тижні.

— Я так і сказала. Дуже довго.

Мей торкнулася її волосся.

— Я теж рада тебе бачити.

Еліс відступила на крок і уважно подивилася на неї.

— Ти втомлена.

— Трохи.

— Більше, ніж трохи, — тихо додала Сара.

Та Еліс уже помітила дорожню скриню.

— А ти мені щось привезла?

— Привезла. Але подарунки — після обіду.

Еліс спробувала виторгувати швидкий обід і право допомогти з речами, проте Мей не поступилася:

— Ти почнеш шукати подарунки.

— Я б шукала дуже обережно.

— Саме тому — після обіду.

Річард спустився з ґанку й уважно оглянув Мей: обличчя, руки, те, як вона трималася після дороги.

— Як ти себе почуваєш?

— Нормально.

— Точно?

— Точно.

Він кивнув, хоча й не перестав хмуритися.

Беатріс підійшла й обережно обійняла Мей.

— Люба.

Мей на мить заплющила очі.

— Дорога була важка?

— Ні. Просто довга.

Едмунд теж спустився з ґанку. Його погляд ковзнув від речей до Сари й зупинився на порожньому місці біля повозки.

— А пан Хартвел? Він не з вами?

— Ні. Біля нижніх ярмаркових рядів сталася пожежа. Постраждало багато людей, серед них — чимало лікарів. В Академії бракувало рук, тому він залишився.

— А сам він цілий? — одразу запитала Беатріс.

— Так. Втомлений, але цілий.

— Тоді добре, — сказав Едмунд.

Еліс підняла голову.

— Він приїде потім?

— Коли зможе.

— Добре. Він обіцяв показати мені, як правильно малювати кінське вухо.

Річард подивився на неї.

— Я радий, що в нашій родині правильно розставлені пріоритети.

— Якщо вухо намалювати неправильно, кінь виглядатиме дурним.

— Це справді серйозно, — погодився Едмунд.

Мей усміхнулася ледь помітно, проте вперше відтоді, як побачила між деревами дах маєтку, ця усмішка далася їй легко.

Слуга знімав із повозки дорожню скриню, а Сара тримала футляр із Вареновими згортками й записами.

Річард простягнув руку.

— Давай.

— Обережно.

Він одразу посерйознішав.

— Там щось крихке?

— Важливе.

— Тоді сам віднесу.

Едмунд простежив за ними поглядом.

— Бачу, з Аверна ти привезла не лише подарунки. Сувій теж там?

— Так.

— Я вже отримав звістку про аукціон.

Мей здивовано підняла очі.

— Уже?

— Запрошення дістав я, тож про рахунок мені також повідомили.

— Я хотіла пояснити.

— Поясниш завтра, коли відпочинеш. Не зараз і не на ґанку.

— Спочатку всередину, — підтримала Беатріс. — Тобі треба вмитися й поїсти.

— І подарунки, — нагадала Еліс.

— Після обіду.

— Я запам’ятала.

— Ми всі запам’ятали, — сказав Річард. — Інакше ти нагадаєш.

— Звичайно.

Вони піднялися на ґанок.

На порозі Мей мимоволі зупинилася.

Усередині пахло деревом, воском, теплом і їжею. У великому холі денне світло лягало на темний дуб сходів, різьблені кінські голови біля поручнів і портрети, що вкривали стіну до самої стелі.

Першого разу все це було чужим. Тепер вона впізнавала кожну деталь, але переступити поріг виявилося важче, ніж очікувала.

— Авіс? — тихо сказала Беатріс.

Мей кліпнула.

— Так. Іду.

Річард із футляром попрямував до сходів.

— На стіл у твоїй кімнаті?

Мей на мить уявила письмовий стіл біля великого вікна: книги, папір, баночки з чорнилом, засушені квіти. Потім — Варенові згортки, сувій, копії знаків і портову бирку.

Стіл був замалий.

— Поки що так.

Едмунд озирнувся.

— Поки що?

— Мені, мабуть, знадобиться більше місця.

— Для сувою?

— І для зошитів. І для паперів.

Він не став питати далі, лише кивнув.

Мей пішла до сходів, спираючись на руку Сари. Після дороги тіло було важким, і вона піднімалася повільно.

На першому повороті Мей торкнулася дерев’яної кінської голови на поручні. Гладеньке дерево було теплим від багатьох долонь.

Унизу Едмунд говорив щось слузі про дорожні речі. Беатріс не дозволяла Еліс бігти за ними нагору. Річард ніс футляр так обережно, ніби справді зрозумів різницю між «крихким» і «важливим».

Позаду лишалася дорога.

Попереду чекала кімната, яку теж доведеться побачити заново.

Мей не встигла як слід умитися, коли за дверима почулися кроки й дедалі голосніший шепіт. Сара відчинила — Еліс стояла, поклавши руку на ручку.