Глава 11. Дуже скоро

Останні два дні Мей майже не виходила з мовного крила.

Вона приходила вранці, коли коридори Академії ще пахли холодним каменем і вчорашньою тушшю, сідала в малому кабінеті при східних каталогах і розкладала перед собою Варенові згортки, портову бирку та власні аркуші.

Сара бачила її лише зранку й увечері — коли змушувала поїсти, переодягтися або хоч ненадовго дати очам відпочити. Вдень Мей залишалася в Академії під наглядом архіваріуса, який першого дня дивився на неї з недовірою, а другого вже мовчки приносив додаткові каталоги й бурчав тільки тоді, коли вона надто близько підсувала чорнильницю до краю столу.

Мей не перекладала.

Вона порівнювала форму, місце й роботу знаків. Щоразу, коли рука хотіла написати значення, зупиняла себе одним словом:

підозра.

У п’ятницю ближче до вечора вона сиділа над таблицею портових позначок. За дверима час від часу проходили студенти, але їхні голоси розчинялися в довгому коридорі. На підвіконні стояла майже догоріла свічка, хоча світла ще вистачало: Мей запалила її не через темряву, а тому, що так було легше не помічати, як минає день.

Перед нею лежали чотири колонки:

Форма.

Місце.

Робота.

Не називати зарано.

Саме під останнім рядком вона поставила третій знак питання.

Двері тихо прочинилися.

— Архіваріус сказав, що якщо ти попросиш ще один каталог, він удасть, ніби не почув, — сказав Люціан.

Мей не підняла голови.

— Це означає, що ще один можна?

— Це означає, що він хоче зачинити кабінет до вечері.

— До вечері ще є час.

— Ти сказала це годину тому.

— Тоді це було правдою.

Люціан підійшов ближче й зупинився біля столу.

Мей нарешті підвела очі.

Він виглядав утомленим. Не виснаженим, але зібраним так щільно, ніби весь день складався з розмов, які треба було завершити до недільного від’їзду. На рукаві темнів слід крейди або пилу, волосся біля скроні трохи вибилося, а в руках він тримав тонку папку з лікарняного крила.

— Ще один рядок, — сказала Мей.

— Це ти казала три рядки тому.

— Тоді ще один справжній рядок.

— Архіваріус не визнає різниці.

Мей хотіла відповісти, але в коридорі пролунали швидкі кроки.

Хтось біг. Люціан обернувся першим. Двері різко відчинилися, ударили ручкою об стіну, і на порозі з’явилася Петра. Вона не усміхалася. Коротке темне волосся вибилося з-під шпильки, на щоці була сіра смуга, наче від диму або брудної руки, на одному рукаві темніла пляма. Петра трималася прямо, але дихала так, ніби бігла через пів Академії.

— Люціане, ти не можеш зараз піти.

Мей завмерла.

Усі звуки в кабінеті ніби стали гострішими: потріскування свічки, шелест аркуша під її пальцями, віддалений гул коридору.

Люціан не поставив жодного зайвого питання.

— Що сталося?

— Пожежа в нижньому павільйоні.

Його обличчя змінилося. Не злякалося й не зблідло. Просто все м’яке, що було в ньому хвилину тому, зникло. Залишився лікар.

— Де саме?

— Біля ярмаркових рядів. Там був вечір подяки міським лікарям. Першим зайнявся склад поруч — олія для ліхтарів, тканини, фарби. Вогонь перекинувся на навіси, і люди кинулися до виходу.

— Скільки постраждалих?

— Уже більше двадцяти в лікарняному крилі. Ще несуть.

— Що з ними?

— Опіки, дим, тиснява. Один хлопець із переломом ноги. Двоє непритомних після диму. Є діти — їх витягли з-під лавок, коли всі побігли.

Люціан уже закривав папку.

— Хто сортує?

— Келлан на вході. Але він один. Пан Рейд був у павільйоні.

Люціан завмер.

Лише на мить, але Мей побачила.

Ім’я наставника пройшло крізь нього швидше, ніж будь-який наказ.

— Рейд?

— Він витягав людей із бокового проходу. Обпік руку й передпліччя, надихався диму. Стоїть на ногах, роздає накази й не дає себе оглянути.

Люціан різко видихнув.

— Звичайно.

Він уже рухався, ставив Петрі наступні питання, але Мей не забула тієї короткої паузи.

Мей знала такі миті.

У Палаці Небесного Цвіту вони приходили тоді, коли посланець падав на коліна посеред зали. Коли слово «повінь», «заколот», «чума», «пожежа» або «смерть» на мить робило всіх однаково безпорадними.

Навіть тих, хто мав владу.

Тоді не можна було чекати, поки серце наздожене розум. Хтось мав почати рух.

Поки Люціан ставив Петрі короткі питання, Мей зібрала Варенів лист, портову бирку й власні аркуші у футляр. Загасила свічку, відсунула чорнильницю від краю столу й підвелася.

— Я йду з вами.

Люціан обернувся.

— Авіс…

— Ні, — сказала Мей спокійно. — Це не обговорюється.

Петра перевела погляд із неї на Люціана, але не втрутилася.

Мей застібнула футляр і взяла його під руку.

— Я не лікарка. Не торкатимуся поранених без наказу й не робитиму вигляд, що знаю те, чого не знаю. Але якщо там хаос, потрібні не тільки лікарі. Потрібні руки, які можуть писати, рахувати, переносити, передавати, зупиняти людей біля дверей і ставити однакові питання стільки разів, скільки треба.

Люціан мовчав.

Він почув її не як панну, яку треба відвести вбік, а як людину, що вже прийняла рішення.

— Я слухатиму накази, — продовжила Мей. — Якщо не знатиму, що робити, запитаю. Якщо мені скажуть вийти з певної зали — вийду. Якщо скажуть мовчати — мовчатиму. Але я не повернуся до «Ліхтаря», щоб чекати, поки інші роблять те, на що в мене теж вистачить рук.

— Там буде важко, — сказав Люціан.

— Я зрозуміла це з обличчя Петри.

Петра ледь здригнулася, ніби тільки тепер згадала, що на її обличчі досі були дим, страх і поспіх.

— Там буде брудно, — сказав Люціан.

— Одяг можна випрати.

— Там можуть кричати.

Мей подивилася йому просто в очі.

— Люди кричать не лише там, де є кров.