Глава 10. Правильне питання

Мей довго не могла заснути.

За вікном «Мідний ліхтар» поступово стихав, але не замовкав зовсім. Десь унизу ще пересували стільці, у дворі грюкнули двері, хтось коротко засміявся й одразу стишив голос. Потім повз постоялий двір проїхав пізній віз: колеса загуркотіли по камінню й віддалилися в бік набережної.

Букет стояв на столі у глиняному кухлі. Сара змінила воду, підрізала стебла маленьким ножем і поставила квіти ближче до вікна. Тепер первоцвіти здавалися майже білими у тьмяному світлі лампи, фіалки темніли біля краю, а жовтий жасмин ледь помітно пахнув теплом.

Мей лежала, заплющивши очі, але сон не приходив.

Що вам подобається?

Питання було надто простим, щоб через нього не спати пів ночі.

Кай не питав, що було доречно. Не питав, що правильно чи потрібно.

Він питав про неї.

Мей повернула голову до столу. У темряві букет був лише світлою плямою біля вікна.

На кілька запитань вона все-таки відповіла. Їй подобалося дивитися. Не подобалося, коли за неї все вирішували. Подобалися квіти, які дарували не тому, що так потрібно.

Але одне питання залишилося.

Ким вона хотіла бути, якщо не відповіддю на чужі очікування?

Мей не знала.

Вона спробувала думати про завдання Варена: про числа, знаки, гачок, який не був плямою. Про те, що завтра треба не перекладати, не поспішати й не вигадувати значень.

Та питання все одно поверталося.

Втома прийшла ближче до ранку — не м’яка й не добра, а важка, як мокра тканина. Вона накрила Мей, і та нарешті провалилася в сон без снів.

Коли Мей прокинулася, у кімнаті вже було світло.

Занадто світло.

Вона різко сіла.
— Не так різко, панночко, — сказала Сара.
Вона саме складала чисті хустки й навіть не здивувалася.

— Котра година?

— Майже передобідня.

Мей завмерла.

— Чому ти мене не розбудила?

— Бо ви спали так, ніби збиралися вперше за тиждень виконати наказ власного тіла.

— Сара.

— Пан Люціан заходив уранці. Я сказала, що ви спите, і він попросив не будити.

Мей опустила погляд на ковдру.

— Він уже пішов?

— До Академії. Залишив записку.

Сара простягнула їй складений аркуш.

Мей розгорнула його.

Авіс,

я буду в Академії до обіду. Не поспішай. Якщо підеш до Варена раніше, візьми Сару. Якщо ні — знайду тебе після дзвона.

Л.

Мей провела пальцем по короткому підпису.

Не поспішай.

Варен сказав би те саме, тільки грубіше.

— Я маю зробити завдання, — сказала вона.

— Спершу вмитися.

— Завдання.

— Вмитися, випити чаю, а тоді — завдання. Після безсонної ночі починати треба не з чорнила.

Мей хотіла заперечити, але Сара вже поставила перед нею таз із теплою водою.

До обіду вона майже не вставала з-за столу. Аркуші Варена лежали перед нею рівними рядами. Мей переписувала числа, три частини знаків і старий рахунок, намагаючись не думати про те, що рука знову слухалася погано. Сімка виходила краще, трійка весь час тягнулася вниз, а знак нитки кілька разів ставав надто гострим і починав скидатися на інший.

Вона закреслила неправильний рядок, але зупинилася.

Варен не казав закреслювати.

Варен казав бачити.

Мей узяла новий аркуш і поруч із поганим знаком написала маленьку позначку: надто гострий вигин. Біля іншого: натиск сильніший на початку. Біля третього: схоже, але не те саме.

Після цього стало легше.

Не тому, що знаки покращилися.

Помилка перестала бути ворогом. Стала річчю, на яку можна було подивитися.

Коли Сара нагадала про обід, Мей здивовано зрозуміла, що справді зголодніла.

— Ми підемо після їжі, — сказала Сара так, ніби це вже давно вирішила.

— Варен може піти.

— Якщо він такий, як ви розповідаєте, то піде незалежно від того, поїсте ви чи ні.

Заперечити було складно.

Після обіду вони вийшли до палітурної майстерні. День був сірий, але без дощу. Вітер тягнув від Велі прохолоду, вулицями возили дошки для ярмаркових рядів, а на повороті двоє хлопців прикріплювали сині стрічки до ліхтаря й сперечалися, чи видно їх із мосту.

Мей ішла швидко, а Сара встигала за нею без жодного видимого зусилля.

— Панночко, якщо ви будете так поспішати, старий вирішить, що ви скучили за його поганим настроєм.

— Я скучила за його завданнями.

— Це ще гірше.

***

Біля палітурної майстерні було незвично тісно.

Віз Варена стояв там само, але тепер біля нього лежали зв’язані мотузками скрині. Частину речей уже прибрали. Стіл, за яким він учора розкладав папери, був майже порожній. На одному колесі висіла та сама пожовкла карта, тільки тепер згорнута наполовину. Поруч стояв палітурник із рахунковою дощечкою в руках і явно був усім цим незадоволений. Варен Лоар сидів на низькому ящику й зав’язував вузол на старій торбинці. Побачивши Мей, він навіть не підвівся.

— Пізно.

Мей зупинилася.

— Я прийшла після обіду.

— Після обіду буває різним.

Вона простягнула йому аркуші.

— Я зробила завдання.

— Бачу. Інакше не простягали б його так сміливо.

Сара тихо кашлянула, ховаючи усмішку.

Варен узяв аркуші, розклав їх на краю воза й нахилився. Кілька хвилин він мовчав, а Мей стояла поруч, зчепивши пальці так міцно, що нігті впивалися в шкіру.

— Сімка стала кращою, — сказав він нарешті.

Мей ледь видихнула.

— А третій знак?

— Став упертішим.

— Це погано?

— Це означає, що ваша рука сперечається з головою. Звична річ. Рука часто розумніша, але повільніша.

Він перегорнув наступний аркуш.

— Тут ви не закреслили помилку.

— Я позначила, що саме в ній неправильно.

— Нарешті.