Глава 9. Одна відповідь

Мей прокинулася раніше за дзвін.

Кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у світлий прямокутник вікна. Потім згадала згорток під столом — аркуші з вправами й позначками, старий журавлиний рахунок і завдання, яке потрібно було повернути після полудня.

На столі ще стояла керамічна посудина для води. Поруч лежали два пензлі у вузькому футлярі, загорнуті так рівно, ніби Сара двічі перевірила їх перед сном.

Мей сіла, витягла згорток і розв’язала тонку мотузку.

Учора вона просиділа над ним довше, ніж збиралася. Спершу шукала точні повтори, потім почала помічати знаки, які відрізнялися ледь видимою рискою, вигином або порядком штрихів. Двічі рука сама потягнулася підписати значення. Двічі Мей зупинила себе.

Не перекладати. Не вигадувати значень. Лише дивитися.

На полях стояли її позначки: маленькі кружечки, цифри, тонкі лінії між схожими знаками. Щодо трьох рядків вона досі не була певна.

У двері тихо постукали.

— Панночко? — озвалася Сара. — Ви вже не спите?

— Ні. Заходь.

Сара внесла тацю зі сніданком і спинилася біля столу.

— Ви знову взялися за рахунок.

— Лише перевіряю.

— Ви так кажете від учора.

Мей усміхнулася й склала аркуші назад.

— Пан Хартвел унизу?

— Ви чекали на нього?

— Не так рано. Учора він сказав, що спробує знайти когось в Академії.

— Тоді так. Він уже в загальній залі. Сказав, що не хоче відривати вас від сніданку, але, здається, сам іще нічого не їв.

— Це на нього схоже.

Сара уважніше подивилася на неї.

— Ви повернетеся до обіду?

— Маю повернутися до Варена після полудня.

— Тоді візьміть накидку. Вранці тепло, але над річкою знову тягне вогкістю.

Мей кивнула, швидко поснідала, взяла згорток із рахунком і спустилася вниз. Люціан сидів за столом біля вікна. Перед ним стояла чашка кави, до якої він, схоже, так і не торкнувся. Побачивши Мей, він підвівся.

— Доброго ранку.

— Ти давно тут?

— Не настільки, щоб мене вже вважали частиною обстановки.

— Це добре. У нього й без тебе вистачає постояльців.

Люціан усміхнувся, але швидко став серйозним.

— Готова?

— Так.

Вони вийшли з «Мідного ліхтаря», коли Аверн лише починав заповнюватися ранковими голосами. На набережній уже розвантажували вози, пекар виніс до дверей кошик із гарячим хлібом, а над ярмарковими рядами здіймався дим від перших жаровень.

Дорогою Люціан пояснив, що їм потрібен не той, хто лише читав лекції про чужі країни, а людина, яка працювала з листами, торговими записами й старими текстами.

— Пан Рейд знає, хто з викладачів бере такі матеріали до рук, — сказав він. — Якщо не він сам, то принаймні скерує нас до когось іншого.

— Ти справді думаєш, що хтось захоче витрачати час на дівчину, яка прийшла питати про мову Земель Дракона?

— Думаю, хтось точно захоче дізнатися, чому дівчина з маєтку Прімроузів раптом питає саме про неї.

Мей глянула на нього.

— Це має прозвучати як попередження?

— Як причина не казати першому ж викладачеві все, що ти думаєш.

— Я й не збиралася.

— Добре.

В Академії вони провели майже годину. Пан Рейд вислухав Мей і відвів їх до одного з викладачів, який працював зі старими торговими документами. Той назвав кілька книжок для початку, порадив не витрачати гроші на випадкові розмовники й пообіцяв перевірити, чи не залишилися в архіві старі навчальні зошити для писарів.

Але людини, яка могла б узяти її в учениці, не назвав.

— Поки що цього досить, — сказав Люціан, коли вони вийшли з головного корпусу. — Нам не потрібно поспішати й хапатися за першого, хто вміє прочитати кілька торгових листів.

— Я не хочу хапатися.

— Знаю.

Вони зупинилися біля невеликого саду за бібліотекою. Тут було тихіше, ніж у дворі: за відчиненим вікном хтось перегортав сторінки, над лавками шелестіли молоді гілки.

Мей уже хотіла нагадати, що їй час повертатися, якщо вона не хоче запізнитися до Варена, але Люціан не рушив.

— Авіс.

Вона завмерла.

Його голос змінився. Не різко. У ньому лише зникла ранкова легкість.

— Учора ти сказала, що хочеш вивчати мову не через одну цікаву річ на ярмарку.

— Так.

— І я тобі повірив.

Мей нічого не відповіла.

Люціан подивився на доріжку перед собою.

— Але я давно хотів запитати дещо інше. Ще відколи ти прокинулася.

Слова не були несподіваними. Вона чекала на них, відкладала їх у думках, мов лист, який рано чи пізно все одно доведеться розгорнути.

— Тоді запитай.

Він перевів на неї погляд.

— Чому саме Схід?

Мей стиснула пальці у складках накидки.

— Це не проста цікавість, — продовжив Люціан. — Я бачу. Ти не лише читаєш про далекі землі. Ти щось шукаєш. Наче там є відповідь, без якої не можеш рухатися далі.

Вона опустила очі.

— Ти маєш рацію.

— І ще одне. Ти змінилася, Авіс.

Їй здалося, що сад раптом став надто тихим.

— Я не кажу, що це погано, — швидко додав він. — І не думаю, що з тобою щось не так. Але я лікар. Я бачив тебе в ті перші дні. Бачив, як ти прокинулася. Я помітив, що ти стала іншою ще раніше, ніж почала говорити про книги.

Мей повільно видихнула.

— Чому ти не запитав тоді?

— Бо ти була виснажена. Бо твої батьки боялися за тебе. Бо я не хотів перетворювати кожну твою думку на ознаку хвороби.

Він помовчав.

— Але тепер ти хочеш знайти вчителя мови. Це вже не випадкова думка. Тому я питаю.

Мей дивилася на свої руки.

Вона могла сказати, що їй просто цікаво. Що хоче краще розуміти написи на речах, які привозять із далеких земель, і читати книги без чужих перекладів. У цьому не було б навіть прямої брехні.

Та Люціан не повірив би. І мав би рацію.

— Коли я лежала непритомна, мені наснився сон, — почала вона.
Він не перебив.
— Тільки це було не схоже на звичайний сон. Я… жила там. Не знаю, як це пояснити інакше.