Глава 8. Не вгадувати

У понеділок Люціан прийшов до сніданку вже одягнений для Академії. На руках у нього були темно-коричневі рукавички, які Мей подарувала в п’ятницю. Сідаючи до столу, він почав стягувати одну, але, помітивши її погляд, поворухнув пальцями другої руки.

— Як бачиш, ношу.

— Я бачу.

— Вони дуже м’які й зручні. Дякую.

— Я рада, що тобі сподобалися.

Люціан усміхнувся, зняв другу рукавичку й поклав обидві біля себе.

Мей сіла навпроти. Після вчорашніх танців ноги все ще нагадували про себе, але приємна втома майже минула. Значно гірше було з думками: від самого пробудження вона поверталася до слів старого про опис майна, розмите чорнило й нерозбірливий почерк.

Він читав той аркуш.

Питання було лише в тому, якою мовою його написали.

— Сьогодні я затримаюся в Академії, — сказав Люціан. — Після неділі в лікарняному крилі завжди більше роботи.

— До вечора?

— Сподіваюся, що ні. А які плани у вас?

Останнє запитання він адресував і Мей, і Сарі, яка наливала собі узвар.

— Підемо на ярмарок, — відповіла Мей.

— Знову? — запитала Сара.

Мей подивилася на неї.

— Тобто, звичайно, підемо, — виправилася Сара. — Я лише хотіла уточнити, чи варто мені взувати зручніші черевики.

— Варто.

Люціан перевів погляд з однієї на іншу.

— Ви вже знаєте, що шукаєте?

— Одного торговця. Пам’ятаєш старого біля воза? У суботу я не встигла розпитати його про книги й записи зі Сходу.

Це була правда.

Лише дуже неповна.

— Він торгує книгами?

— Усім, що помістилося до його воза. Схоже, туди помістилося пів світу.

— Мені здалося, що в нього чарівний віз, у якому можна знайти все, — засміявся Люціан.

— Тоді мені ще раз запитати про медичні інструменти?

— Ні. Якби в нього щось було, думаю, він сказав би ще в суботу.

Люціан не став розпитувати далі. Вони домовилися зустрітися ввечері в «Мідному ліхтарі», після чого він допив узвар, попрощався й пішов.

Сара дочекалася, поки за ним зачиняться двері.

— Ми шукаємо конкретного торговця?

— Так.

— І ви знаєте, як його звати?

— Ні.

— Де стоїть його віз?

— У суботу стояв біля крамниці мідника.

Сара повільно поклала ложку.

— Це вже значно більше відомостей, ніж я очікувала.

— Я пам’ятаю, як він виглядає.

— Сподіваюся, в Аверні не надто багато старих чоловіків із возами.

— Цей особливий.

— Звичайно.

Після сніданку вони піднялися до кімнати, а незабаром вийшли з постоялого двору.

До місця, де в суботу стояв старий віз, вони дісталися без жодної помилки.

Воза там не було.

Біля кам’яної стіни тепер продавав свічки повний чоловік у коричневому фартусі. На запитання Сари він показав униз вулицею.

— Його звідси прогнали.

— За що? — запитала Мей.

— Перекрив прохід. Розклав товар на двох столах, трьох скринях і половині дороги. А потім ще заходився варити юшку.

— Де його тепер шукати?

— На нижньому подвір’ї, якщо дорогою він не посварився ще з кимось.

Вони спустилися до набережної, обійшли ряд возів із тканинами й двічі запитали дорогу.

Старого почули раніше, ніж побачили.

— Якщо колесо стоїть на камені, воно вже не займає дороги.

— Ваш ящик стоїть на дорозі, — відповів незнайомий чоловічий голос.

— Ящик не має коліс.

— Тому й приберіть його.

Коли Мей і Сара завернули за критий віз із кошиками, старий дивився на міського службовця так, ніби той висунув особливо безглузду вимогу.

Його віз стояв біля невеликої палітурної майстерні. Частину речей він устиг розкласти на столі, інші залишилися у відкритих скринях, а на одному з коліс висіла пожовкла карта.

— І полотнище зніміть, — наказав службовець.

— Воно затуляє сонце.

— Воно чіпляє людей за капелюхи.

— Лише високих.

Службовець ще кілька секунд дивився на нього, а тоді пішов, пообіцявши повернутися до полудня.

Старий провів його поглядом.

— Люди вигадали міста, а потім дивуються, що в них бракує місця.

— Вам усе-таки дозволили залишитися, — сказала Мей.

Він повернув голову. Упізнавання промайнуло в його очах, але особливої радості не викликало.

— Панна з музичними уламками.

— Панна Авіс Прімроуз, — уточнила Сара.

Старий ковзнув по ній поглядом.

— Тепер хоч знатиму ім’я власниці уламків.

— А вас як називати? — запитала Сара.
— Варен Лоар.

— Пане Лоар, я не передумаю, — сказала Мей. — Ви знайшли малюнок?

— Доброго ранку й вам.

— Доброго ранку. Ви знайшли малюнок?

Сара тихо видихнула біля її плеча.

Старий сперся рукою на край столу.

— Ще не шукав.

— Ви сказали, що він може бути серед ваших записів.

— Може.

— Де записи?

Він показав великим пальцем на палітурну майстерню.

Крізь відчинені двері було видно високі стелажі, складені аркуші шкіри й чоловіка за робочим столом. Почувши розмову, той підняв голову.

— Чотири скрині, — сказав палітурник. — І дві коробки. У моїй задній кімнаті. Уже третій рік.

— Бачите? — Старий розвів руками. — У надійному місці.

— У чужому місці, — відрізав палітурник.

— Тому й надійному. У моєму возі вони давно відсиріли б.

— Заберіть їх — і перевіримо.

Старий повернувся до Мей.

— Ось чому я не поспішаю шукати малюнок. Варто відкрити одну скриню — він примусить мене забрати всі.

— Я можу допомогти переглянути записи.

— Не можете. Ви не знаєте, що шукати.

— Я знаю, які деталі потрібно порівняти з малюнком. І маю музичний сувій зі схемою семи струн та положенням рук.

Старий примружився.

— Ви не сказали, що купили той сувій.

— Ви не запитували.

Кутик його вусів ледь ворухнувся.