Глава 7. Без відповіді

Коли Мей із Сарою спустилися до загальної зали, Люціан уже сидів за столом біля вікна. Перед ним стояли чашка, тарілка з хлібом і розгорнутий аркуш із кількома короткими записами. Побачивши їх, Люціан перевернув аркуш чистим боком догори.

— Доброго ранку.

— Доброго, — відповіла Мей, сідаючи навпроти. — Ти давно тут?

— Достатньо, щоб господиня двічі запропонувала мені ще сиру й один раз запитала, чи ти взагалі прокинулася.

Сара поставила біля Мей невелику сумку.

— Я сказала, що після вчорашнього вам дозволено поспати довше.

— Дякую. Хоч хтось захищає моє право на відпочинок.

— Я також захищав, — заперечив Люціан. — Не піднявся перевіряти.

Служниця принесла кашу з горіхами, теплі булочки й глечик гарячого настою.

— Ти не сідатимеш? — запитала Мей.

— Я вже поснідала.

— Тоді підеш із нами.

Сара навіть не запитала куди.

— Не сьогодні.

Мей підняла на неї очі.

— Чому?

— Треба домовитися щодо трояндових кущів, перевірити пакунки для маєтку, забрати випрану білизну й знайти коробку, в якій до Еліс доїде дерев’яна пташка.

Люціан відклав чашку.

— Вона переживе дорогу без коробки.

— Тоді до маєтку приїде пташка без голови, а пояснювати це Еліс будете ви.

— Знайдіть коробку.

— Цим я й займуся.

Мей уважніше подивилася на Сару.

— Усе це можна зробити після обіду.

— Можна, — погодилася та. — Але тоді я не встигну відпочити після обіду.

— Саро.

— Пан Хартвел знає місто. Ви не загубитеся.

— Дякую за довіру, — сказав Люціан.

— Щодо дороги — цілком. Щодо всього іншого я ще не вирішила.

Сара забрала порожній глечик і рушила до кухні, не залишивши Мей часу заперечити. Люціан провів її поглядом.

— Здається, нас щойно дуже ввічливо позбулися.

— Вона готувала це ще нагорі.

— Тоді не варто руйнувати її плани. Що ти хочеш робити сьогодні?

Мей відламала шматок булочки.

— Постійні крамниці сьогодні працюють?

— Більшість. Ярмарок триватиме ще довго, тому найближчими днями Аверн узагалі не згадає, що таке спокійна неділя. Що ти шукаєш?

— Хотіла б зайти до музичних майстрів. Мені потрібні нові струни для вейли.

Погляд Люціана на мить затримався на ній. Він, напевно, згадав музичний сувій із торгового дому Марелів, однак розпитувати не став.

— Я знаю одну крамницю неподалік від верхньої набережної. Там працює майстер, який виготовляє вейли й ремонтує майже все, що здатне видавати звук.

— Майже?

— Одного разу йому принесли музичну скриньку без механізму. Він відмовився визнати її інструментом.

— Розсудливо.

Люціан узяв чашку, але за мить усе ж запитав:

— Малюнок, який обіцяв знайти старий, також стосується музики?

Мей не відповіла одразу.

— Можливо.

— Це звучить як спроба не відповідати.

— Бо я ще сама не маю відповіді. Старий колись знайшов у покинутій садибі зруйнований струнний інструмент. Перевезти його не зміг, тому замалював і записав розміри.

— А тепер не знає, де залишив малюнок.

— Каже, що не викинув. Для нього цього достатньо.

— А для тебе?

— Ні. Я хочу побачити, що саме він знайшов.

— Чому це так важливо?

Мей замислилася.

— Власник садиби вважав інструмент зламаною підставкою для сувоїв. Якби старий погодився з ним, іншої версії могло б не залишитися.

— Тобі важко миритися з тим, що правду можна втратити?

— Мені важко миритися з тим, як легко люди перестають її шукати. Річ не змінюється лише тому, що ніхто не пам’ятає її назви. Але досить одному назвати її підставкою, другому повторити, а третьому записати це до книги — і за кілька років ніхто вже не запитає, звідки взялася перша відповідь.

Люціан злегка кивнув.

— Ти часто так робиш.

— Як?

— Чуєш пояснення, яке всіх задовольняє, а потім починаєш перевіряти, що в ньому не так.

— Це погано?

— Ні. Іноді я лише не розумію, що ти шукаєш: відповідь чи помилку.

Мей підняла на нього очі.

— Різницю між ними.

Люціан опустив погляд на перевернутий аркуш.

— Я теж перестав її шукати.

Мей завмерла.

— Яку саме?

Він не відповів відразу.

— Пояснення того, що сталося з тобою.

Гомін зали наче відсунувся. Мей повільно поставила чашку.

— Чому?

— Спочатку я був упевнений, що воно існує. Травма, порушення пам’яті, наслідки довгого сну. Щоразу знаходив щось, що підходило, а потім з’являлося інше, чого ця версія вже не пояснювала.

— І ти здався?

— Ні. Переконався, що ти здорова. Це було моєю справою. Усе інше поступово стало не пошуком хвороби, а спробою вирішити, якою ти повинна бути.

Мей дивилася на нього, не торкаючись сніданку.

— Але ти бачиш, що я змінилася.

— Звичайно.

— І тебе це більше не цікавить?

— Цікавить. Але ти не зобов’язана щодня доводити мені, чому стала іншою.

Він помовчав, а тоді додав:

— До того ж мені цікавіше пізнавати ту Авіс, яка сидить зараз переді мною, ніж шукати спосіб повернути ту, якою ти була раніше.

Мей опустила очі.

— А якщо я й сама не знаю, чому змінилася?

— Тоді було б дивно вимагати від тебе відповіді лише тому, що мені незручно жити без неї.

Мей торкнулася пальцями складки на скатертині. У Пелюстках незнання ніколи не визнавали вголос: якщо відповіді не існувало, її створювали, а якщо правда загрожувала порядку — обирали версію, яка цей порядок зберігала.

Люціан міг зробити те саме. Назвати її зміни наслідком травми, змусити відповідати знайомому образу Авіс і більше не помічати суперечностей.

Натомість він залишив питання відкритим.

— Ти все одно іноді дивишся на мене як лікар, — сказала вона.

— Це вже навряд чи мине.

— Тоді в чому різниця?