Глава 5. Ціна історії

Золоту чайку Мей побачила ще з повозки.

Вона здіймалася над входом на темно-синьому полотнищі, розкинувши крила над трьома хвилястими лініями. Такі самі прапори висіли між вікнами другого поверху й над аркою, що вела до внутрішнього двору.

Торговий дім Марелів займав майже весь квартал. Головний фасад виходив на широку вулицю неподалік від набережної, а за ним простягалися нижчі крила, склади й криті переходи.

Це був не родинний маєток і не звичайна крамниця.

Тут жили, приймали гостей, укладали угоди, зберігали товари й керували справами, що починалися за багато тижнів морського шляху від Аверна.

Перед аркою зупинялися екіпажі. Служники допомагали гостям вийти й одразу спрямовували повозки до іншого в’їзду, звільняючи місце для наступних. Уздовж стіни горіли ліхтарі, над воротами колихалися гілки первоцвіту, переплетені темно-синіми стрічками.

Люціан вийшов першим і подав Мей руку. Нова рукавичка щільно облягала його долоню. Мей помітила її, але нічого не сказала.

Служник у темно-синьому камзолі перевірив їхні імена у списку.

— Панна Авіс Прімроуз і пан Люціан Хартвел. Ласкаво просимо до торгового дому Марелів.

Він схилив голову й запросив їх пройти під аркою.

За нею відкривався просторий кам’яний двір.

Посередині стояв круглий водограй, а навколо нього у великих діжках росли дерева з темним блискучим листям. Між гілками висіли маленькі скляні ліхтарі, і світло відбивалося у воді.

Гості переходили двір невеликими групами. Одні прямували до головного входу, інші залишали накидки біля довгого столу. Від дальніх воріт до бічного корпусу ще заносили ящики зі знаками портів і торгових компаній.

Навіть під час прийому робота тут не припинялася.

Мей сповільнила крок біля одного з дерев.

Між його листям висіли блідо-жовті плоди, схожі на видовжені сливи. До гілки була прикріплена маленька табличка з назвою країни й порту, звідки дерево привезли.

Поруч із кожною незнайомою рослиною стояла така сама.

Не просто прикраса.

Свідчення того, що дерево пережило морську подорож і прижилося в чужому місті.

— Ти знаєш, що це? — тихо запитав Люціан.

— Ні.

Мей не стала вигадувати відповіді.

— Але хочу дізнатися.

Вони піднялися широкими сходами.

Двері головного корпусу стояли відчиненими. Над ними висіла металева чайка із золотими крилами, а обабіч були вирізьблені кораблі, що йшли назустріч один одному під напнутими вітрилами.

Усередині гостей зустрічала велика приймальна зала.

Галереї другого поверху оточували її з трьох боків. За темними відполірованими перилами виднілися зачинені двері робочих кабінетів і переходи до інших крил будинку.

На нижньому поверсі частину дверей також замкнули. На одних висіла табличка з гербом Марелів, на інших — позначення складу або рахункової кімнати. Біля вузького коридору служник пропускав лише працівників дому.

Торговий дім не приховував, що за святковою залою існувало інше життя — з накладними, ключами, рахунками й товарами, за які хтось відповідав власним ім’ям.

На стінах висіли великі карти.

Різнокольорові лінії тягнулися через моря, з’єднуючи Сірен із портами Квітки Лотоса, Земель Дракона й Країни Журавля. Біля деяких маршрутів були зазначені відстані, сезонні вітри й місця для поповнення запасів води.

Між картами стояли моделі суден: із широкими корпусами й високими бортами або легкими видовженими носами та кількома вітрилами незвичної форми. Поруч лежали навігаційні прилади, мушлі, темні шматки деревини й каміння з далеких берегів.

У засклених шафах виставили порцеляну, лаковані скриньки, сувої, вишиті тканини та предмети, призначення яких Мей не могла визначити з першого погляду. Біля кожного відрізу шовку зазначали місце виготовлення, а біля чайного посуду — назву майстерні й рік прибуття до Сірена.

У Палаці Небесного Цвіту багатство не мало потреби в поясненнях. Золото було золотом, нефрит — нефритом, а річ ставала цінною вже тому, що належала імператорському дому.

Тут кожен предмет мав власну історію.

Його хтось створив. Хтось придбав у далекому порту, запакував, перевіз морем, урятував від вологи й доправив через пів королівства.

У кожної речі було походження.

І ціна.

Мей відчула, як у ній прокидається цікавість, значно гостріша за звичайне захоплення красою.

Мей хотілося знати, що лежить за зачиненими дверима, які назви вписані до торгових книг, звідки прибули сувої й чи здатен тут хоч хтось їх прочитати.

Біля дальньої стіни служники розставляли останні таці з келихами й закусками. Із сусідньої зали долинала музика. Гості поступово проходили далі, але Мей ще не встигла оглянути навіть половини виставлених речей.

— Якщо ти дивитимешся на кожну шафу так довго, аукціон доведеться відкласти, — тихо сказав Люціан.

— Я лише намагаюся зрозуміти, куди дивитися спочатку.

— Судячи з твого обличчя, відповідь — усюди.

— Це досить точне спостереження.

Люціан усміхнувся, але перш ніж устиг відповісти, до них підійшов служник.

— Панна Прімроуз, пан Хартвел, господарі дому хотіли б вас привітати.

Він провів їх до широкого проходу між приймальною та головною залою.

Там стояло подружжя Марелів.

Делмар Марел виявився кремезним чоловіком із посивілим біля скронь темним волоссям. Його камзол був пошитий із дорогої темно-синьої тканини, але єдиною помітною прикрасою залишалася золота чайка на грудях. Він тримався без урочистої повільності придворного, проте люди самі звільняли йому дорогу.

Поруч стояла Селена Марел.

На ній була темно-зелена сукня зі срібною вишивкою, а волосся прикрашав тонкий гребінь із перлами. Вона посміхалася гостям, проте її уважний погляд не пропускав нічого: ні імені, названого служником, ні запізнілого поклону, ні того, хто з ким увійшов до зали.

Мей упізнала в ній жінку, яка роками виконувала роль господині великого дому й навчилася оцінювати людину раніше, ніж та закінчить перше речення.