Глава 4. Своє місце

У п’ятницю Аверн прокинувся раніше за сонце.

Ще під час сніданку до загальної зали долинали гуркіт возів, уривки музики й голоси торговців. Хтось сперечався через загублену скриню, хтось кликав конюха, а під вікнами двічі пройшли музиканти, налаштовуючи інструменти на ходу.

Мей майже не торкнулася хліба.

— Якщо ви так поспішатимете, ярмарок однаково не почнеться раніше, — сказала Сара.

— Я не поспішаю.

Сара перевела погляд із недопитої води на накидку, яку Мей уже тримала на колінах.

— Звичайно, панночко.

Люціан пішов до Академії ще до їхнього пробудження. Він обіцяв звільнитися до другого дзвона й зустрітися з ними біля пам’ятника Віндроузу.

Коли Мей і Сара вийшли з постоялого двору, звична вулиця зникла.

Між будинками простягнули сині, зелені й золоті стрічки. Над дверима крамниць висіли вінки з первоцвітів, молодих гілок і білих весняних квітів. На підвіконнях стояли кошики з нарцисами, фіалками й тюльпанами, а кам’яні арки обплітав свіжий плющ.

Навіть до намальованих книг, чобіт, ножиць і хлібин на вивісках прив’язали маленькі стрічки, що ворушилися від вітру.

Усі йшли до площі.

Мей і Сара опинилися серед родин із дітьми, студентів, ремісників у святкових поясах і торговців, які дорогою перевіряли списки товарів. Люди зупинялися, побачивши знайомих, а діти прослизали між дорослими з паперовими вітрячками в руках.

Мей раз у раз озиралася, щоб не загубити Сару.

— Я тут, панночко, — втретє нагадала та.

— Я перевіряю.

— Ще трохи, і це я почну перевіряти, чи не загубилися ви.

Площа відкрилася перед ними раптово.

Учора тут лежали дошки, стояли незакінчені прилавки й складені під навісами ящики. Тепер камінь майже зник під квітами, полотнищами й людьми.

Навколо пам’ятника Віндроузу розквітли широкі клумби. Літні люди зайняли лавки, діти вмостилися на бортику водограю, а статуя короля височіла над ними на маленькому кам’яному мосту.

За пам’ятником було видно Вель і центральний міст.

Його перила обплели гірляндами, з кам’яних опор звисали кошики з первоцвітами, а між ліхтарями тягнулися світлі стрічки. На обох кінцях мосту дорогу перегороджували вкриті квітами мотузки.

По той бік уже шикувалася святкова хода.

— Ми вчасно, — сказала Сара.

До другого дзвона залишалося зовсім мало.

Біля пам’ятника ставало дедалі тісніше. Мей обійшла водограй і зупинилася з боку ратуші, як вони домовлялися. Звідси вона бачила сходи, вулицю від Академії й частину мосту.

Люціана не було.

На площу винесли барабани. Музиканти перевіряли флейти, ріжки й вейли. Двоє чоловіків розкручували довгі мідні труби, а літня жінка з дзвіночками на зап’ястках сперечалася з хлопцем, який поставив її стілець надто далеко від решти.

На міст вийшли діти.

Найменшим було не більше шести років. Вони тримали кошики з пелюстками й намагалися стояти рівно, хоча один хлопчик постійно озирався на натовп, а дівчинка поруч поправляла вінок, що сповзав їй на очі.

Старші діти вишикувалися за ними з паперовими вітрячками на довгих паличках.

— Можливо, пан Хартвел не встигне, — сказала Сара.

— Встигне.

Мей знову подивилася на вулицю від Академії.

Над площею хитнувся перший удар дзвона.

Люди почали стихати.

Тоді вона побачила Люціана. Він швидко йшов до площі, обходячи зупинені вози та групи людей. Лікарської сумки при ньому не було, лише темна весняна накидка, перекинута через плече.

Помітивши Мей, він підняв руку.

Вона усміхнулася.

— Ти ледь не запізнився, — сказала Мей, коли він підійшов.

— Другий дзвін ще не пролунав.

— Панночка перевіряла дорогу після кожного удару годинника, — повідомила Сара.

— Я дивилася на ходу.

— Вона в іншому боці, — зауважив Люціан.

Мей подивилася на них обох.

— Бачу, ви вже об’єдналися проти мене.

— Ми хвилювалися, — сказала Сара.

Другий удар дзвона не дозволив Мей відповісти.

Першою зазвучала флейта.

Тиха мелодія піднялася над площею, і майже одночасно вступили дитячі голоси:

Вітре, вітре, з-над води,
Теплу днину приведи.
Розбуди сади й поля,
Хай всміхається земля.

Найменший хлопчик заспівав останній рядок раніше за всіх. Дівчинка поруч смикнула його за рукав, але було пізно. Натовп засміявся, а він зніяковіло сховав обличчя за паперовим вітрячком.

Ніхто не зробив йому зауваження.

Діти продовжили:

Вель біжить, дзвенить вода,
Вже минули холоди.
Де первоцвіт підняв листок —
Там весна ступила крок.

Із другим куплетом приєдналися вейли й дзвіночки. Діти рушили через міст, розсипаючи пелюстки. Вітер підхоплював їх раніше, ніж вони торкалися каміння, і ніс над водою.

За ними йшли музиканти.

Потім на міст вийшли ремісничі спілки. Попереду несли прапор лікарів і травників із вишитою срібною чашею. За ним з’явилися палітурники, ткачі, гончарі, ковалі, столярі, пекарі й садівники. На кожному прапорі висів вінок, але садівники прикрасили свій настільки щедро, що двом хлопцям доводилося підтримувати його з обох боків.

— Тепер я розумію, чому вони щороку перемагають, — сказала Мей.

— Вони готуються до цього від минулої весни, — відповів Люціан.

Коли останні музиканти ступили на міст, люди біля обох кінців підняли квіткові мотузки.

Над Вель задзвонили міські дзвони.

Натовп вибухнув оплесками й голосами. Торговці відкинули полотнища з прилавків, пекарі підняли віконниці, а в повітря злетіли десятки паперових вітрячків.

Мей не знала, куди дивитися.

На одному боці площі розкладали кошики з квітами, на іншому виставляли кольорове скло, посуд і тканини. Музиканти зійшли з мосту й розділилися на кілька гуртів, кожен із яких заграв власну мелодію.