Глава 3. Те, що залишається

Наступного ранку Люціан уже сидів у загальній залі, коли Мей і Сара спустилися до сніданку. Перед ним стояла порожня тарілка, поряд лежав складений аркуш із кількома короткими записами.

— Доброго ранку, — сказала Мей, сідаючи навпроти.

— Доброго. Як ноги після вчорашнього?

Мей прислухалася до себе.

— Нагадують, що вони в мене є.

— Отже, сьогодні ходитимемо менше.

— Ми вже кудись ідемо?

— Ти хотіла побачити зимовий сад Академії.

— Хотіла, — одразу відповіла вона.

Люціан усміхнувся, наче іншої відповіді й не чекав.

Мей заварила чай у маленькому чайничку, який їй принесли в постоялому дворі.

— Ти знову будеш у лікарняному крилі?

— До полудня. Позавчора ми не встигли зайти до зимового саду, тому сьогодні проведу вас туди дорогою.

Якщо пощастить, застанемо старшу доглядачку до ранкового обходу.

— Вона знається на чайних кущах?

— В Академії їх вирощують уже кілька років. Якщо тобі потрібна порада, краще звернутися до людини, яка бачить їх щодня.

— Ти знав, що твоя мати вирощує чай?

— Знав. Вона казала, що кущі погано звикають до наших умов, але я вирішив, що вона вже з цим упоралася.

— Вона теж так думала, доки кінчики листя не почали жовтіти.

— Отже, про кущі я знав, а про проблему — ні.

Сара, яка наливала собі води, глянула на нього поверх глечика.

— Тепер це звучить краще.

— Отже, мене виправдано.

До Академії вони вирушили невдовзі після сніданку.

Цього разу Мей майже не звертала уваги на крамниці. Вона стежила за поворотами й намагалася поєднати вулиці, якими ходила останні два дні, у зрозумілу карту.

Деякий час Люціан мовчав.

— Ти зовсім не хвилюєшся?

— Через зимовий сад?

— Через завтрашній вечір.

— Аукціон?

— Закритий торговий вечір, на якому ти нікого не знаєш і куди Прімроузів раніше не запрошували. Зазвичай хоча б щось із цього змушує людей нервувати.

Мей замислилася.

— Мене більше непокоїть те, що я не знаю його правил.

— Там немає нічого складного. Спочатку гостям покажуть привезені речі, потім почнуться торги. Частину товарів продаватимуть відкрито, решту представлять окремим покупцям.

— Я не про порядок вечора.

— А про що?

— Про людей. Хто з ким знайомий, хто від кого залежить, кому не варто ставити зайвих запитань. Такі правила рідко пишуть у запрошеннях.

Люціан повернув до неї голову.

— Ти говориш так, наче не раз бувала на подібних прийомах.

Мей мимоволі напружилася.

У Палаці Небесного Цвіту від одного поклону, місця за столом або невчасно сказаного слова могла залежати доля цілої родини. Порівняно з ними торговий вечір не здавався небезпечним.

Але пояснити це Люціанові вона не могла.

— Можливо, я просто добре уявляю, як поводяться люди, коли в одній кімнаті збирається багато грошей.

— Гадаю, ти не помилилася.

Вони обійшли віз, що зупинився посеред вулиці.

— Отже, тобі не страшно?

— Ні. Мені буде незручно. Це не те саме.

— Через те, що всі тебе розглядатимуть?

— Вони розглядатимуть мене, а я — їх. Тож це взаємно.

— Не зовсім. Більшість із них заздалегідь знає, кого побачить.

— Тоді в мене є перевага. Від мене нічого певного не чекатимуть.

Люціан засміявся.

— Ти вже вирішила, як поводитимешся?

— Спочатку слухатиму.

— А якщо хтось поставить запитання, на яке ти не захочеш відповідати?

— Відповім на інше.

— Це не дуже чесно.

— Зате люди рідко помічають.

— І часто ти так робиш?

Мей знову дозволила розмові зайти далі, ніж збиралася.

— Не пам’ятаю.

Між ними ненадовго запала тиша.

— Вибач, — сказав Люціан.

— За що?

— Іноді я ставлю запитання й лише потім згадую, що для тебе воно може бути складнішим, ніж здається.

— Ти не мусиш постійно добирати слова.

— Я лікар. Нас навчають спочатку думати.

— Тобі це навчання явно пішло на користь.

— Нарешті ти сказала щось, із чим я не можу сперечатися.

Мей усміхнулася.

На наступному перехресті Люціан хотів повернути праворуч, але вона вказала на вузьку вулицю між пекарнею та палітурною майстернею.

— Якщо підемо тут, вийдемо до мосту з чотирма ліхтарями.

— Упевнена?

— Ні. Але вчора ми поверталися цією дорогою.

Люціан відступив убік, пропускаючи її вперед.

— Тоді веди.

За кілька хвилин між будинками справді показався потрібний міст.

— Можеш нічого не казати, — попередила Мей.

— Я збирався тебе похвалити.

— Я знайшла дорогу, якою вже ходила.

— Після вчорашніх Старих Ткачів це однаково досягнення.

Сара обурено озирнулася на нього.

— Назви були майже однакові.

— Я й не заперечую.

Над кам’яними корпусами Академії вже здіймався скляний дах зимового саду.

Мей знала: Люціан помічав зміни. Не розумів їхньої причини, але чув у її відповідях досвід, якого Авіс не могла мати. Їй варто було бути обережнішою.

Та вона раділа, що з ним можна говорити не тільки про її здоров’я.

Щойно вони ввійшли до зимового саду, прохолодне ранкове повітря змінилося вологим теплом.

Кам’яні доріжки розділяли сад на кілька частин. Одні рослини стояли рядами на довгих столах, інші підіймалися до самого скла. Біля горщиків лежали таблички з назвами, походженням і датами висаджування. На полицях зберігалися зошити, куди занотовували поливання, зміну місця та появу нових пагонів.

— Люціане, — покликала жінка в темно-зеленій робочій накидці.

Вона стояла біля столу з молодими саджанцями. Рукави сорочки були закочені, на пальцях залишилися сліди землі.

— Пані Мірен, — привітався Люціан. — Я сподівався вас застати.

— Якщо прийти достатньо рано, тут можна застати навіть тих, хто намагається від мене втекти.