Розділ 22 (частина 2)

Дихання збилося, легені горіли від довгого бігу. Але Лук'ян продовжував бігти. Він зиґзаґом оминав дерева, що виростали на дорозі. Кілька разів ледь не впав через коріння, що сховалося в снігу. Із рота йшла пара, але йому було не холодно. Волосся скуйовдилося від вітру, що раз по разу наче холодним серпом огортав хлопця. Очі пекли та боліли від сліз. Дорогу він уже не бачив. Стежинка, по якій хлопець біг, пливла перед очима, видно було тільки обриси дерев навколо.

Ліс здавався безкінечним. Сотні дерев залишилися позаду, поки Лук'ян продовжував бігти. Він не мав плану, сам не розумів, куди прямує, навіть не був певен, чи знайде дорогу додому. Але вперто продовжував бігти.

Аж раптом нога перечепилася через щось тверде. Мабуть, то було каміння, яке заховалося під снігом. Хлопець не встиг підставити іншу ногу, навіть не зчувся, як упав, боляче вдарившись головою об мерзлу землю.

Спочатку було не боляче. Він навіть одразу не зрозумів, що лежить прямо на снігу та дивиться на небо. Наступної миті коліна спалахнули болем. Але та біль була ніщо в порівнянні з тим, що він відчував усередині.

Лук'ян не намагався підвестися. Легені благали про перепочинок. Важке дихання сушило горло, йому так сильно хотілося води. Але серед лісу не було води. Він просто лежав горілиць та дивився на блакитне небо, на тоненькі гілки дерев, що плелися навколо неба кривим колом, наче намагалися закрити простір та закувати Лук'яна в клітку.

Те фото стояло перед очима. Хлопець не міг припинити думати про це. Дана була мертва. Його сестра, єдина людина, кому він стовідсотково довіряв, була мертва.

Але одна єдина річ у статті була невірна, і Лук'ян був упевнений у цьому. Дана не могла покінчити з життям. Вона не така людина. Тим паче зараз у неї в житті все було не так погано. Хлопець чув, як вона сміється. На роботі в неї все було чудово, вона ось-ось повинна була йти на підвищення.

Дана просто не могла сама вистрибнути з вікна. Лук'ян знав, що хтось її змусив, хтось штовхнув. Він згадав про ту чорну машину, що її переслідувала. Мабуть, той, хто був усередині, це зробив. Але навіщо? Хто це міг бути?

Це вже було занадто. Незнайомий номер, фото вікна, проникнення в будинок, отруєння собаки, а зараз — смерть сестри. Це не могло бути випадковістю. Хтось полював на нього, і зараз він був точно впевнений, що це була не поліція.

Наступної миті Лук'ян відчув ком у горлі, що заважав дихати. Йому хотілося кричати, і він кричав. Волав так сильно, як тільки міг. Птахи на деревах у одну мить знялися та полетіли геть. А він продовжував лежати на снігу та кричати. Плакати та кричати.

Хлопець не знав, скільки минуло часу від того моменту, як він пішов із будинку Теда. Поняття не мав, як довго він був у лісі. Але повертався, коли відчув порожнечу. Коли не міг плакати та кричати. Він якийсь час продовжував лежати на снігу, потім підвівся та повільно пішов у протилежну сторону.

Йому не хотілося повертатися в будинок. Не хотілося слухати Теда та Злату. Слухати, як їм шкода, адже це не зарадить. Ніякі слова не зроблять йому легше.

Хлопець ішов стежинкою та думав. Думав про те, що і сам не проти померти. Щоб той переслідувач прямо зараз кинувся б на нього з чагарників — він би не став пручатися. Готовий був усе це закінчити, щоб не відчувати порожнечі, щоб більше не боятися та не втікати.

Але ніхто не напав. Людей у лісі не було. Лук'ян дивився собі під ноги, коли вийшов на світло. Сам здивувався, як він зміг знайти дорогу назад, адже коли біг, не звертав уваги на стежинку. Сонце вже хилилося до заходу, а холодний вітер почав підсилюватися.

Хлопець, весь брудний та мокрий, уже підходив до вхідних дверей Тедового дому. Але коли він уже збирався відкрити двері, поглянув на сусідній будинок.

На якусь мить він подумав, що йому здалося. Хлопець кілька разів покліпав, протер червоні очі. Але поліція так і продовжувала стояти на ґанку будинку. А Олесь активно щось їм розповідав.