Розділ 21 (частина 2)

Хлопець сам не розумів, чому так поводиться. Він прийшов до Міри, щоб відволіктися, поговорити з дівчиною та видихнути. Потрібно було кудись заховати ті думки, що продовжували дзижчати навколо хлопця. Вони доводили його до психозу. Усе тіло було настільки напружене, що здавалося, мільйони комах зараз кусають його та заповзають під шкіру. Він не міг сховатися від них. Не міг відволіктися.

Куди поділася Дана?

Лук'ян знову набрав сестру, поки йшов назад до будинку. Гудки продовжувалися доти, поки виклик сам не скинувся. Може, вона забула телефон на роботі? Але як таке можливо? Телефон — це перше, що люди перевіряють, коли кудись ідуть. Можливо, розрядився? Але тоді оператор повідомив би, що абонент не на зв’язку.

Лук'ян поклав телефон у кишеню та продовжив крокувати вулицею. Людей навколо не було. Тільки світло горіло в будинках, що траплялися Лук'яну дорогою. Він дивився під ноги та глибоко дихав, щоб хоч трохи заспокоїтися.

Йому хотілося бігти — просто бігти, куди очі бачать. Втекти від усього цього кошмару. Він мріяв, щоб усі залишили його в спокої. Але не було куди тікати. Він навіть не мав грошей для того, щоб кудись утекти. Не мав машини, щоб поїхати. Він, бляха, не мав взагалі нічого. Крім тієї спортивної сумки, що лежала в Теда в будинку.

Хлопець ішов далі й далі. Не зчувся, як побачив у кінці вулиці будинок Теда. Залишилося йти ще п'ять хвилин. Лук'ян стишив ходу. Він подумав, що потрібно відпочити. Як би не хотілося зараз пройти мимо будинку, потрібно бути вдома.

Лук'ян планував випити чаю, попросити в Злати заспокійливих таблеток та провести вечір із товаришем. Він сподівався, що це його хоча б трохи відволіче, як мінімум на сьогоднішній вечір.

Він проходив сусідній будинок, коли почув, як тріснула гілка в чагарниках поряд. Хлопець зупинився, прислухався. Кров відійшла від обличчя, а ноги стали такими важкими, що він не міг ступити навіть кроку. Прямо з кущів він побачив обриси обличчя. Найближчий ліхтар був далеко, тому він не міг розгледіти його.

Але був упевнений, що хтось чекав його тут. Той хтось прямо зараз дивився на нього. Йому хотілося бігти — так швидко, як тільки зможе. Та хлопець не міг зробити й кроку. Він продовжував дивитися на обличчя в чагарниках, поки воно дивилося на нього.

Світло від ліхтаря відбилося в червоних очах, що наче блискавка з'явилися ближче. Йому знадобилося кілька секунд, щоб згадати, хто це. Стара бабуся миттю вилетіла з кущів та побігла на нього. Вона виглядала як навіжена.

Сиве волосся було розпатлане та стирчало в різні сторони. Очі налилися кров'ю, а худі руки з обвислою шкірою тягнулися до нього. До його обличчя.

Раптом його тіло повернулося до нього. Він уже хотів було тікати, але не встиг. Стара вхопила його за руку. Вона верещала. Скрипучий голос лунав так сильно, що здавалося, на іншому кінці містечка було чути. Лук'ян у свою чергу не сказав ані звуку. Він мовчки намагався вивільнитися від рук старої. Але вона продовжувала кидатися на нього. Її довгі та брудні нігті розірвали його куртку, але вона тягнулася до обличчя, прагнула вчепитися пазурами в його очі.

Хлопець штовхнув її ногою, намагаючись вирватися з мертвої хватки. Але у відповідь бабуся почала ще голосніше кричати. Вона кусала його за руку, не відводячи червоних скажених очей.

— Ти винен! – репетувала стара. Її голос нагадував ту саму дошку, що скрипіла в коридорі в Теда.

— Відпустіть! – тільки й зміг проговорити Лук'ян.

— Ти вбив!

Жах повністю заполонив свідомість Лук'яна. Про що вона говорить? У сенсі — вбив?

Він продовжив вириватися від неї, поки не побачив, як до них наближається хтось. Чорний силует біг із сусіднього будинку.

— Бабусю, зупиніться! – кричав чоловічий голос.

Але Лук'ян не зважав на це, адже стара продовжувала верещати та кидатися на хлопця, щоправда, вже не так завзято.

Із темряви з'явився Олесь. Лук'ян аж зойкнув від несподіванки — він точно не очікував побачити тут Олеся. Хлопець спіймав бабусю за руки та відтягнув від Лук'яна.

Він нарешті вивільнився з рук жінки та просто стояв і спостерігав за Олесем. Здавалося, від доторків хлопця вона прийшла до тями. Очі, що мить тому хотіли розірвати Лук'яна на шмаття, уже виглядали спокійними.

Олесь щось говорив до неї, але Лук'ян не чув, що саме. Кров настільки голосно шуміла у вухах, що навіть свої думки не міг розчути.

За мить бабуся повільно кивнула Олесю та м'яко посміхнулася. Вона розвернулася та покрокувала до будинку, навіть не поглянувши на Лук'яна, наче його тут і не було.

— Вибач, друже, — сказав Олесь, вирівнюючи дихання.

— Що… — Лук'ян і сам ледь дихав. — Що це було?

Олесь повернув голову та подивився на бабусю, що вже відкривала двері будинку.

— Це моя тітонька. Вона хворіє.

— Я помітив, — уся лють Лук'яна вивільнилася, замість неї залишився тільки липкий страх.

Від адреналіну хлопець навіть не відчував болю від подряпин старої, що залишилися на щоці.

— Після інсульту почалася деменція. Лікарі кажуть — судинна. Іноді плутає людей, — пояснив Олесь. — Вона часто поводить себе дивно. Наче проживає події, які були десять років тому. Але такого я ще не бачив. Вибач ще раз за це.