Розділ 21 (частина 1)

Лук'ян не міг повірити, що хтось міг спеціально отруїти собаку. Хто це міг бути? Навіщо?

Думки голосно висували підозри в нього в голові. Хлопець зрозумів, що все сходиться. Хтось заліз у будинок, можливо, хтось чіпав його речі, а зараз — отруєння Руді. Це вже було щось більше, ніж параноя. Лук'ян був упевнений, що його переслідують, а зараз це вже було фізичне втручання.

Шибка та вікно були тільки початком, а зараз хтось уже почав наступ. Хлопець навіть боявся припустити, який крок буде наступним. Він не знаходив собі місця.

Вони з Тедом уже як годину приїхали додому. Аліса, коли почула новину, довго плакала, але Злата все таки заспокоїла доньку. Зараз вона лежала в себе в кімнаті. Злата з Тедом обговорювали, хто міг отруїти собаку, але Лук'ян їх не слухав. Він розумів, що все це через нього. Він накликав біду на цю сім'ю. Через нього Руді загинув.

Руки все ще тремтіли, а очі майже не кліпали. Раптом хлопець різко підвівся та пішов на вулицю. Тед із Златою щось до нього говорили, але Лук'ян навіть оком не повів. Він просто не міг зараз раціонально мислити. Здавалося, якщо він почне розмову з Тедом та Златою, просто не стримається і все розповість. Але не можна. Зараз не можна. Вони його просто вишвирнуть надвір, а ще гірше — у в'язницю.

Лук'ян вийшов на вулицю та вдихнув холодне повітря. Сонце вже заховалось за горизонтом, і тільки ліхтарі освітлювали вулицю. Він покрокував у бік головної площі. Йому потрібно з кимось поговорити, потрібно розповісти все, що сталося. Поділитися своїми думками та страхами.

Перша, хто спала на думку, це звісно була Дана. Лук'ян холодними пальцями набрав номер сестри. Гудки лунали занадто довго. Він спробував ще раз, але й на третій раз вона не взяла слухавки.

Лук'ян хотів кричати від відчаю. У горлі стояв ком. Де була Дана, коли вона так потрібна? Хлопець поглянув на час — шоста вечора. Вона якраз закінчує роботу. Мабуть, просто знаходиться зараз не сама, тому не відповідає. Він покрокував далі вулицею.

Потрібно йти до Міри. Можливо, вона зможе заспокоїти нав'язливі думки в його голові. Чимось зарадити, підтримати.

Коли Лук'ян зайшов у бар, він навіть не звернув уваги, скільки людей сидить за столиками та чи хтось витріщався на нього. Він попрямував до Міри, що здивовано підняла брови, коли побачила хлопця.

— Привіт, а чого не попередив?

— Дещо сталося, — видихнув Лук'ян. Він сперся на барну стійку.

Йому не хотілося сідати на той незручний стілець. Здавалося, від тремтіння він просто не всидить на ньому та впаде.

Міра стурбовано поглянула на хлопця та відставила пляшку з алкоголем на стійку.

— Що трапилося?

— Руді хтось отруїв, — видихнув Лук'ян. — Ми сьогодні повезли його в лікарню. Лікар сказав — щуряча отрута.

— Що? – здивувалася дівчина. — Який жах! З ним усе добре?

Лук'ян насупився.

— Звісно ні, він отруївся, — хлопець видихнув, зрозумів, що через нерви починає занадто голосно говорити. — Його не вдалося врятувати.

— Мені дуже шкода, — Міра опустила погляд та на якусь мить насупилася. — Чому ти так упевнений, що це хтось зробив? Можливо, випадково, — припустила дівчина.

— Як це могло статися випадково? Тед не користується отрутою для щурів. Я впевнений, що це хтось спеціально.

— Але навіщо комусь труїти собаку? — Міра звела брови догори. — У нас у сусідів був такий випадок, але собака голосно гавкав і день, і ніч, тому хтось кинув йому отруєного м'яса.

— Але Руді не гавкав. Тим паче, в нас навіть сусідів поруч немає, — Лук'ян задумався. — Тим, кому він міг заважати.

Мирослава поглянула на хлопця. У її погляді було щось більше, ніж просто співпереживання. Здавалося, вона розглядає його, прямо як колись розглядали ті перехожі, наче він божевільний.

— Це через це ти такий наляканий? – запитала дівчина.

— Хіба я наляканий? – гримнув Лук'ян.

Він поняття не мав, як зараз виглядає, тільки відчував, як руки продовжують тремтіти, а пересохле горло просить води.

— Так, — кивнула Міра. — Трапилося щось іще?

— З чого ти взяла?

Лук'ян намагався заспокоїти дихання. Міра завжди підіймала йому настрій, відволікала від темних думок, але зараз неабияк дратувала. Вона ставила забагато питань. Лук'яну це зовсім не подобалося.

— Ну просто, ти виглядаєш так, наче привида побачив. Мені здається, справа не тільки в собаці.

Лук'ян насупив брови та відсторонився від дівчини.

— А що, отруєння собаки — це дрібниці?

— Ні, звісно ні, — Міра похитала головою. — Я цього не казала. Просто ти занадто різкий, як для такої події.

— А ще Дана не бере слухавку.

— Хто така Дана? – запитала Мирослава.

Лук'ян зрозумів, що дійсно ніколи не розповідав їй, що має сестру.

— Це моя старша сестра. Вона живе в місті. Я їй телефонував тричі, а вона не відповідає.

Міра заспокійливо усміхнулася.

— Не переймайся, я впевнена, вона просто не бачила дзвінка або зайнята.