Розділ 20

Лук'ян із Тедом стояли над собакою та оглядали тварину. Із самого ранку пес поводив себе дивно.

Злата казала, що прокинулась о шостій годині через те, що Руді скавучав та дряпав лапами двері. Зараз пес лежав на підлозі у вітальні та продовжував скавчати. Він то підводився та ходив зі боку в бік, то крутився на підлозі, щоб знайти зручну позу.

— Мені здається, в нього щось болить, — припустив Лук'ян. Хлопець випрямився та поглянув на Злату. — Він нічого незвичайного не їв?

— Та ні, я йому, як завжди, корм насипала, — потиснула плечима жінка. — Сама не розумію, що це з ним.

— У роті нічого немає, — проговорив Тед, не відводячи погляду від тварини. — Я перевіряв. Але схоже на те, що дійсно щось болить. Треба відвезти його у ветлікарню.

— Тату, Руді помре? – запитала Аліса, що надзвичайно тихо спустилася сходами.

— Донечко, ні, звісно ні, — Тед поспіхом підійшов до Аліси та обійняв дівчину. — Просто Руді захворів. Ти також боліла, пам'ятаєш?

У відповідь Аліса тільки сумно кивнула. Вона не відводила очей від собаки, що важко дихав та лежав на боці.

— Ну от, ти полікувалася — і все було добре. Тому й Руді потрібно просто відвезти до лікаря, — Тед погладив Алісу по голові. — Я впевнений, що з ним усе буде гаразд.

— У місті є тільки одна клініка, — повідомила Злата. — Любий, відвези його туди, там екстрено приймають тварин. Ліна розповідала, що коли в неї кіт погано почувався, вона відвезла його серед ночі, і кота встигли врятувати.

Тед хвильку подумав.

— Гаразд, зараз я зберуся та повезу Руді до лікарні.

— Я можу поїхати з тобою, — запропонував Лук'ян. — Може, якась допомога буде потрібна.

— Було б чудово, — кивнув Тед та поспіхом пішов нагору.

Лук'ян же покрокував на кухню, щоб поки Тед збирається, допити свою ранкову каву. Але він не встиг навіть ковтка зробити, як почув крик Аліси. Хлопець навіть не зчувся, як біг до вітальні. У думках проскочила думка, що собака захворів на сказ та вкусив маленьку господарку.

Та коли він повернувся у вітальню, побачив зовсім іншу картину. Руді продовжував лежати на підлозі, але цього разу собака не просто лежав. Його лапи билися в конвульсіях, вони несамовито тремтіли, тіло наче вдарили електрострумом. Але найстрашніше було не це, а кров, що разом із неперетравленим сухим кормом лежала прямо біля пащі собаки. У кутках з'явилася біло-червона піна. Лук'ян застиг, він не міг навіть кроку ступити від шоку.

Аліса продовжувала пищати та плакати. Злата змогла тільки відтягнути її за руку подалі, щоб дівчинка не дивилася на Руді.

— ТЕДЕ! – покликала Злата. — Йди сюди! Швидко!

За мить чоловік уже біг сходами — мабуть, також почув крик Аліси та швидко спустився вниз.

На якийсь час він також застиг, спостерігаючи за конвульсіями собаки. Але взяв себе в руки набагато швидше, ніж Лук'ян. Чоловік побіг у ванну кімнату та з великою ковдрою повернувся у вітальню.

Він обережно обгорнув собаку пледом та підняв того на руки. З одного кінця стирчав хвіст, а з іншого так само крапала кров із хлюпаючим звуком.

— Лук'яне, в машину, швидко! — скомандував Тед та побіг до дверей.

Хлопець одразу за ним. Він чув, як позаду плакала Аліса, а Злата намагалася її заспокоїти. Видно було, що жінка сама неабияк злякалася.

Тед першим прибіг до машини. Він швидко поклав собаку на заднє сидіння, захлопнув двері та прожогом кинувся до водійського місця.

Лук'ян сів позаду, біля собаки, щоб у разі чого тримати його. Тед провернув ключі — двигун задеренчав, але вже за мить заглох. Чоловік вилаявся та спробував іще, й іще. Та двигун відмовлявся працювати, він тільки деренчав, наче з усіх сил намагався завестися, але за мить знову наставала тиша.

— Клята машина, — Тед вдарив по керму. — Знову зламалася. Саме вчасно!

Лук'ян нічого не відповів, він і сам переймався за тварину. Коли він поглянув на собаку, що продовжував труситися зі страшним звуком — чи то гарчанням, чи то скавучанням — серце стиснулося. Він ніколи не любив тварин, ніколи не мав власного улюбленця, за якого б так переймався. Але зараз відчував, що серце вистрибує з грудей, а в горлі пересохло від страху за Руді. За ті кілька днів собака став для нього не просто товаришем, а й помічником. Адже саме він показав Лук'яну вибиту шибку, він знайшов сережку. Здавалося, собака хотів допомогти хлопцю, вказати на щось, чого той не помічав.

Та зараз собака помирав. Лук'ян був певен, що якщо вони прямо зараз не поїдуть до лікарні, пес не проживе й години. Можливо, відлік пішов на хвилини.

Тед продовжував заводити машину, та все даремно. Останні кілька спроб двигун деренчав усе менше й менше.

— От дідько, — Тед повернувся та поглянув на собаку. — Лук'яне, я не знаю, що робити.

Хлопець поняття не мав, що відповісти на це. Він просто тримав одну руку в собаки на боці та дивився на Теда.

Але раптом побачив, як машина, що їхала їм назустріч, загальмувала прямо перед Тедовим фольцвагеном. Лук'ян уп'явся очима в чоловіка, що вийшов з машини та попрямував до них.

Олесь виглядав як і минулого разу. Чоловік з акуратною стрижкою, випрасуваним одягом та бездоганно чистим взуттям. Він підійшов до дверей Теда та постукав у вікно.