Розділ 17 (частина 1)

— Боже, що з тобою сталося? – Злата закрила рота рукою та широко відкритими очима вивчала обличчя Лук'яна.

Хлопець слабко усміхнувся та присів за стіл. Учора він повернувся додому, коли було вже пізно, і ані Злати, ані Теда дорогою до своєї кімнати не зустрів.

Брови товариша поповзли нагору. Злата підійшла ближче, розглядаючи фіолетовий синець, що почав було набрякати.

— Усе добре, просто з одним чоловіком не вийшло знайти спільну мову, — махнув рукою Лук'ян.

— З ким це? – Злата насупила брови.

— Не важливо, — Лук'ян поглянув на жінку. — Вибач мене, я вчора зовсім забув купити молоко та яйця.

— То пусте, Аліса й забула про ті млинці, — вона знову нахилилася над обличчям Лук'яна. — Розповідай, що сталося.

— Ну, — хлопець поглянув на Теда, який так само чекав пояснень, — пам'ятаєте, я розповідав про дівчину з бару?

— Мирославу? – перепитала Злата.

— Так, — Лук'ян знітився. — Її батько не правильно все зрозумів, тому вийшло ось так.

Тед тихо засміявся.

— Це не смішно, — насупилася Злата. — Сильно болить?

— Ні, — Лук'ян похитав головою. — Зі мною все гаразд.

— То таки між вами щось було? – запитав Тед із посмішкою. — Навряд чи він почав тебе бити просто тому, що ти відвідуєш бар, у якому працює його донька.

Лук'ян задумався, чи варто щось розповідати товаришу. Раніше він не мав від нього секретів. Але останні події в житті змінили його світогляд. Здавалося, що брехати та недоговорювати стало для Лук'яна звичайною справою.

— Важко сказати точно, — тільки й мовив хлопець. — Які у вас плани на сьогодні?

— Відвести тебе в лікарню, — серйозно мовила Злата. — Може, у тебе струс мозку, з цим не можна жартувати.

— Та годі тобі, — Тед махнув рукою. — Що ти як квочка? Якщо Лук каже, що все добре, значить добре.

— Дякую, — хлопець усміхнувся товаришу.

Злата знову насупилася, але відступила.

— Маю до тебе пропозицію, — озвався Тед.

— Яку ще пропозицію?

Лук'ян був упевнений, що це пов'язано з якоюсь роботою в домі. Загалом він був і не проти допомогти товаришу та відволіктися.

— Поїхали сьогодні на рибалку? – Тед усміхнувся Лук'яну. — А що, ти в нас у гостях уже давно, а ми з тобою навіть часу разом не проводили. Тому я вирішив, що було б класно поїхати порибалити. Як тобі ідея?

Лук'ян здивовано підняв брови. Пропозиція звучала цікаво, але нюанс був у тому, що хлопець ніколи не був на рибалці. Він поняття не мав, як правильно користуватися вудочкою та що робити, коли почне клювати. Але провести день із товаришем, поговорити спокійно без зайвих людей та нарешті поїхати кудись із цього будинку здавалося чудовою ідеєю.

— Я не проти, — Лук'ян усміхнувся товаришу. — Але я ніколи не був на рибалці, тому тобі потрібно буде мене всьому навчити.

— Не проблема, — Тед зробив ковток кави. — Тоді збирайся, за годину виїжджаємо.

День був чудовий. Сонце яскраво світило, а сніг блищав так само, як і вчора. Від морозного повітря з рота йшла пара.

Лук'ян одягнувся так тепло, як тільки йому дозволяли його скромні запаси одягу. Тед люб'язно віддав йому свій шарф та рукавиці, мовляв, біля води буде ще холодніше, тому треба зігріватися.

Злата приготувала два термоси з чаєм та допомогла принести два спінінги з комори. Поки Тед із Лук'яном складали все це добро в машину, заговорив першим Тед.

— Стосовно того вікна, — він прокашлявся. — Ти нічого дивного не чув?

Лук'ян на якусь мить зупинився вкладати вудочки та поглянув на товариша.

— Наче ні, — хлопець відвів погляд.

— Просто це дивно, — Тед насупився. — Вікно ж не могло само відпасти. Ми разом його ремонтували, і воно повинно було гарно триматися. А якби й відпало, воно б розбилося? Я не розумію, що з тією шибкою сталося.

— Я сам не розумію, — потиснув плечима Лук'ян. — Може, через хурделицю шибка знову відпала, а скло… Воно ж упало на сніг. Можливо, через це й залишилося цілим?

— Може бути, — зітхнув Тед. — Добре, усе зібрали, можемо їхати.

Хлопці всілися в машину та рушили. Лук'ян цього разу сидів на передньому сидінні, звідси було набагато цікавіше спостерігати за дорогою та краєвидами.

Тед уважно стежив за дорогою, тому вони майже не говорили. В автівці тихо працював радіоприймач, із якого лунали старі пісні, а холодне повітря швидко прогрілося від пічки, що ввімкнув Тед.

Вони проїхали майже все містечко, минули головну площу, повернули біля садочка Аліси та рухалися далі.

Через кілька хвилин обриси міста залишилися позаду. Дорога, що вела до місця рибалки, була біла від снігу. Теду доводилося кілька разів гальмувати, щоб об'їхати ями та кучугури снігу, що намело вітром.

З правого боку Лук'ян спостерігав за лісом, що тягнувся далі й далі, а з лівого відкривалося безкрає поле, повністю вкрите білим снігом. У цей момент хлопець відчував спокій, уже забуте відчуття гармонії та безпеки. Наче він звичайна людина, що їде порибалити з товаришем у ясний недільний день. Та усвідомлення того, що він є вбивцею, який приїхав переховуватися від поліції, нікуди не ділося, і десь усередині темні думки так чи інакше давали про себе знати.