Розділ 16 (частина 2)

Дорогою Міра розповідала, що була впевнена в тому, що Лук'яну щось не сподобалося, та навіть призналася, що почала перейматися, наче б то вона зробила щось не так. Лук'ян був зворушений таким зізнанням дівчини. Він навіть не міг подумати, що Міра дійсно аж настільки зацікавилася ним.

Вперше в житті Лук'яна з'явилася дівчина, яка не просто хотіла провести з ним ніч чи попросити пригостити коктейлем, а яка дійсно цікавилася ним. Це було дуже незвичне відчуття. Від розмов із нею йому ставало тепло на душі, а голова ставала яснішою.

Всі жахи ховалися в темних кутках його підсвідомості, наче боялися її світла, і тільки чекали моменту, коли Лук'ян залишиться на самоті, щоб виповзти з темряви, мов ті черв'яки, та знову оточувати його тривогою та відчаєм.

Йшли вони повільно та довго. Лук'ян навіть не дивився на дорогу, тільки іноді спостерігав за Мірою, за тим, як вона розповідає про якісь дрібнички, як хмурить брови та як дзвінко сміється.

Отямився Лук'ян, коли вони дійшли до того самого озера. Хлопець здивовано поглянув на Міру та рушив далі. Дівчина вела його до великого поваленого дерева прямо біля берега. І хоча навколо лежав шар снігу, вода в озері не замерзла. Тільки біля берега видно було тоненьку кригу, а вдалині озеро було спокійне — навіть найменшої хвильки не підіймалося.

Лук'ян всівся на дерево. Синці, що визрівали в районі ребер, відгукнулися глухим болем. Міра сіла поряд та поглянула на його обличчя.

— Мені здається, завтра з оком буде гірше, але за кілька днів мине.

— Це не страшно, — махнув рукою Лук'ян та поглянув на озеро.

З іншого берега відкривався чудовий вид. Сосновий ліс залишався зеленим, дерева вкрив шар снігу, а гілки із зеленими колючками переливалися в променях сонця.

— Я здивована, — тихо сказала Міра.

— Що саме тебе здивувало? – запитав Лук'ян та перевів погляд на неї.

— Мені здавалося, після того, що сталося сьогодні, ти вже не захочеш проводити зі мною час і будеш обходити мене десятою дорогою, — вона всміхнулась та опустила погляд.

— Чому ж? Те, чого варто було боятися, вже сталося, то чому тоді марнувати день? – Лук'ян сів ближче до неї. — Ти не винна в тому, що сталося, правда. Ми не в змозі відповідати за дії своїх батьків, я це сам чудово розумію.

— Так, але мені все одно незручно через це, — Міра поглянула на Лук'яна та тепло усміхнулася. — Мій батько не такий поганий, як здається на перший погляд. Просто він дуже за мене переймається, іноді навіть занадто, але він просто хоче мені найкращого.

— Це дуже мило, — усміхнувся Лук'ян.

— Моя мама, — почала було Мирослава, — вона була неймовірна. Тато її кохав більше за все на світі.

Лук'ян замовк та уважно слухав дівчину. Відчував, що вона хоче довірити йому щось особисте.

— Але коли я ще була маленькою, вона загинула, — Міра тяжко зітхнула та опустила погляд на землю. — Її збила машина. Чоловік за кермом був п'яним та не впорався з керуванням. Мій батько місця собі не знаходив. Вона близько місяця була в лікарні, а потім померла. Після того тато зробив усе можливе, щоб посадити того чоловіка за ґрати.

Від згадки про в'язницю Лук'ян напружився. Поряд із Мірою він іноді навіть забував, навіщо він тут та чому переховується від поліції. Але все таки зміг втримати здивований зойк, що ледь не вирвався, поки Міра розповідала.

— Тому він оберігає мене, іноді надто сильно, розумієш?

— Звісно, тепер мені стало зрозуміліше, — кивнув Лук'ян. — Я його не засуджую.

— А що стосовно тебе? – запитала Міра та підвела погляд на Лук'яна. — У тебе є сім'я?

Хлопець завмер. Здавалося, навіть око почало боліти менше від такого неочікуваного запитання. Він якусь мить подумав. Раніше він нікому ніколи не розповідав про свою сім'ю. Не було в його оточенні людей, яким потрібно було про це знати. Але саме зараз йому хотілося розповісти. Міра довірила йому свою історію, тому він почувався їй винним і свою розповідь.

— Сім'ї немає, — відповів Лук'ян. — Але вона була. Батько полюбляв пиячити, а мама полюбляла терпіти його зневажливе ставлення до себе. Тут немає нічого цікавого насправді, — Лук'ян стиснув плечима. — Коли мені було сімнадцять, батько загинув, а через кілька років і мама.

— Мені шкода, — відповіла Міра та сіла ближче. Вона поклала голову на плече Лук'яну та зітхнула. — Шкода, що життя таке несправедливе.

— Так, — кивнув Лук'ян та опустив голову.

Її волосся лоскотало ніс та синець під оком. Серцебиття Лук'яна пришвидшилося, коли вона підвела погляд.

— Ти мені подобаєшся, — тихо мовила вона.

— Це взаємно, — усміхнувся Лук'ян.

Міра потягнулася до нього. Їхні губи доторкнулися. І хоча Лук'ян все ще відчував, як губа кровоточить, це здавалося зовсім не важливим.

У голові була тільки одна думка: «Можливо, все ще можна виправити?»