Розділ 16 (частина 1)

Через холодне повітря дихати було важко. Лук'ян крокував вулицею та ховав обличчя в товстому шарфі, що йому віддав Тед. Сьогодні на вулиці було морозно. Сонце яскраво світило, від чого білий сніг здавався ще більш сліпучим, аж в очах мерехтіло.

Хлопець ішов у магазин — Злата попросила купити молока та яєць для млинців, які Аліса просила ще з самого ранку. Лук'ян не міг відмовити в такій простій послузі. Хлопець продовжував міркувати про те вікно та звуки серед ночі, але навіть через день пояснення так і не зміг знайти. Тому поки що вирішив заспокоїтися та йти далі за течією.

Місто сьогодні виглядало напівпорожнім. Перехожих було зовсім мало, тільки кілька людей пройшло повз Лук'яна. Деякі так само здивовано розглядали його, а деякі навіть не підводили погляду.

Хлопець уже звернув на головну площу, коли помітив чоловіків у помаранчевих комбінезонах, що чистили сніг на пішохідній частині. Двоє дітей гралися в снігу, а їхні мами стояли поряд, тримаючи в руках стаканчики з гарячими напоями та теревенили. Лук'ян минув більшу частину дороги й уже підходив до магазина. Але коли підвів погляд, зупинився.

Прямо йому назустріч вийшла Міра. Дівчина дивилася в телефон, а в руках тримала пляшку води. Вона супила брови та гарячково щось набирала. Лук'ян зупинився й просто дивився на дівчину.

Хлопець сумнівався, чи варто підходити до неї та вітатися. Після тієї зустрічі з її татом він сумнівався, чи варто продовжувати спілкування. Можливо, дівчина і сама не хоче мати з ним нічого спільного. Та саме в той момент, коли Лук'ян уже хотів було розвернутися та йти в протилежному напрямку, Міра підвела очі.

Дівчина здивовано підняла брови та поглянула прямо на Лук'яна, що продовжував стояти і просто дивитися на неї. Якийсь час вони так і стояли, ніхто не наважувався підходити першим. Аж тоді Мирослава ще більше нахмурила брови та рушила до хлопця. Її руде волосся цього разу також було не заплетене, а вільним водоспадом стікало по спині та плечах, а кінчики кучерів підстрибували з кожним її кроком.

— Нічого мені не хочеш сказати? – замість привітання запитала дівчина та зупинилася за крок до Лук'яна.

— Привіт? – затнувся Лук'ян.

— І це все? – Міра ще більше насупилася. Вона не відводила погляду, дивилася прямо на нього, від чого хлопець почувався ще більш незручно та ніяково.

— Ну, — Лук'ян хвильку подумав, — як справи?

— Ти знущаєшся? – підвищила голос дівчина. — Ти уникаєш мене? Чому після тієї прогулянки ти більше не заходив у бар? Тобі щось не сподобалося? А якщо й так, май мужність сказати все напряму, а не просто зникати. Так робити не можна.

Лук'ян якийсь час дивився на Міру та навіть не знав, що сказати. Її звинувачення були такі живі та емоційні. Лук'ян зрозумів, що вона навіть не здогадується про те, що коїться в нього всередині, які жахи він проживає кожного дня. Вона просто образилася на нього через те, що він припинив приходити до бару. Лук'ян аж усміхнувся від того, яка вона була мила з тими насупленими бровами та легкою образою.

— Міро, звісно ні, мені все сподобалося, — відповів Лук'ян. — Просто я був не певен, чи ти хочеш далі спілкуватися.

— Чому це? – виклично запитала дівчина.

— Тому що, — Лук'ян затнувся. Він був не певен, чи варто їй розповідати про розмову з її батьком. — Не знаю.

Міра мовчала. Вона продовжувала вичікувально дивитися на хлопця, наче заохочувала його продовжити.

— Мені просто так здалося, — тільки й зміг сказати Лук'ян.

— Так не буває, це нісенітниця, — похитала головою Міра. — Якщо тобі щось не подобається, говори це прямо, а не уникай мене, добре?

— Звісно, я й не думав уникати тебе, — Лук'ян тяжко зітхнув. — Просто, попри те, у мене були справи, там усе дуже заплутано, тому я трохи відволікся. Не злись на мене.

Брови Міри розслабилися, а на обличчі з'явилася легка усмішка.

— Правда?

— Правда, — Лук'ян усміхнувся у відповідь. — Ти що тут робиш, до речі?

— Я вийшла води купити, — Міра вказала на маленьку пляшку в руках. — Взагалі в мене сьогодні вихідний, тому весь день я вільна.

— Чудова новина, — усміхнувся Лук'ян. — Я також вільний.

— То ти запрошуєш погуляти? – запитала дівчина.

— Як ти здогадалася? – Лук'ян засміявся та підійшов ближче.

Йому було важко зізнатися в тому, що він дійсно скучив за Мірою. Йому не вистачало її легкості та позитиву в останніх днях. Лук'ян уже був певен, що втрачає розум, але зараз, коли побачив Мирославу, реальність знову повернулася до нього. День здавався світлішим, а повітря надворі теплішим.

Дівчина перша обійняла його. І хоча через зимові куртки це було не так і романтично, але все одно Лук'ян відчув тепло, якого йому сильно бракувало останнім часом. Із цією дівчиною поряд він відчував себе нормальною людиною, і це було незабутнє відчуття.

— Знову ти? – почувся знайомий голос.

Лук'ян розплющив очі та побачив, як прямо до нього йде батько Міри. Чоловік виглядав ще страшніше, ніж минулого разу. Лук'ян відскочив від Міри тієї ж секунди та просто дивився, як той чоловік підходить ближче. Мирослава повернулася й насупила брови.

— Тату? А ти що тут робиш?

Здавалося, чоловік навіть не чув, що донька до нього звертається. Він дивився тільки на Лук'яна поглядом, повним гніву.

— Ти мене минулого разу погано зрозумів? – вишкірив зуби чоловік. Він підійшов настільки близько, що Лук'ян зробив крок назад, аби мати трохи більше простору між цим чоловіком і собою.

— Ви не правильно зрозуміли, — почав було Лук'ян, але Міра його перебила.

— Тату, що означає «минулого разу»? – вона підвищила голос. Зараз дівчина виглядала так само, як і тато, щоправда в неї той погляд був не таким страшним, як у чоловіка.

— Міро, йди додому, — скомандував чоловік, навіть не відводячи погляду від Лук'яна.

— Нікуди я не піду, — Міра схрестила руки на грудях. — Що тут коїться?

— Ти, видно, нормальної мови не розумієш? – вишкірився чоловік та підійшов ще ближче до Лук'яна.