Розділ 15 (частина 2)

Якийсь час Лук’ян сидів у себе в кімнаті. Він глибоко дихав, намагався заспокоїтися. Думки оточували його, наче голодні вовки. У нього не було жодного пояснення, яке б могло здатися реальним.
Мабуть, він божеволіє. Лук’ян погано пам’ятав останні дні, здавалося, він взагалі втрачає зв’язок із реальністю. Потрібно купити ті таблетки, адже це вже було щось більше за параною. Щось значно гірше.
Хлопець лежав на ліжку та слухав, як на першому поверсі працює телевізор. Чув, що Тед із Златою про щось говорять. Життя продовжувалось,, тільки Лук’ян був зайвим у всій цій ситуації. Він намагався поспати, але у нього не виходило навіть лежати із заплющеними очима. Будь-який звук змушував його серце битися частіше, а очі — гарячково обдивлятися кімнату, щоб знайти джерело того звуку.
Коли раптом із першого поверху почувся дверний дзвінок. Хтось прийшов. Лук’ян сів у ліжку та прислухався. Його уява малювала найжахливіші сценарії.
Він уже уявляв, як у будинок заходить поліція та йде до нього в кімнату, аби надягнути кайданки на зап’ястки, або якісь хлопці вриваються у будинок та стріляють у Теда та Злату, а потім ідуть і по нього.
Серце билося так сильно, що здавалося, зараз вискочить. Але замість криків та стрілянини Лук’ян почув тільки голос якогось чоловіка. Раніше він його не чув, хлопець був майже певен, що то якийсь незнайомець.
Він прислухався до розмови. Окремих слів чути не було, але здавалося, Тед із Златою підтримують розмову та з радістю теревенять із чоловіком, що прийшов.
Хлопець планував і далі сидіти в ліжку, вдавати, що спить, аби не перетинатися із незнайомцем. У нього зовсім не було бажання заводити нових друзів на кшталт Захара.
Але інтерес був більшим. Тому він повільно спустив ноги на холодні дошки та покрокував до вітальні. Ще зі сходів він чув уривки розмови.
Той чоловік усміхався, а Злата та Тед сміялися з його жартів. Лук’ян почувався наче здичавілий пес, що виліз із свого сховку, аби поглянути, хто це ходить біля його дому.
Той чоловік стояв, спершись об арку, що веде до кухні. Доволі високий, у гарній фізичній формі, коротке каштанове волосся слухняно лежало на голові, наче він намастив його гелем.
— Так, кухар я не дуже, але покупець взагалі чудовий, — усміхнуться чоловік.
— Та годі вам, — засміялась Злата з кухні, — раді будемо познайомитися.
Лук’ян уже спустився вниз, коли чоловік повернувся та поглянув на нього. Він із цікавістю оглянув хлопця з голови до п’ят та усміхнувся.
— Привіт, мене звати Олесь, — чоловік простягнув Лук’яну руку.
— Лук’ян, — тільки і мовив хлопець. Він потиснув руку того чоловіка та пройшов на кухню.
Тед усміхнувся товаришу:
— Як почуваєшся?
— Уже краще, — збрехав Лук’ян та сів за стіл.
Злата тим часом поставила чайник на плиту та взялася нарізати торт. Лук’ян збагнув, що, мабуть, цей чоловік його і приніс.
— Лук’яне, — Злата повернулася, — знайомся, це Олесь, він приїхав навідати бабусю, прийшов познайомитися.
— Не зовсім, — виправив її Олесь, — це не моя бабуся, це виходить, що двоюрідна тітка, мабуть, — чоловік задумався, — я вічно плутаюсь у всіх цих родинних назвах.
— Розумію, — усміхнувся до нього Тед, — я сам деяких слів навіть не знаю. Але тим не менш, раді вітати у нашому містечку, тобі тут сподобається.
— Мені уже подобається, — відповів чоловік та поглянув на Лук’яна, — а ти?
— Це друг сім’ї, — відповів за Лук’яна Тед, — також приїхав не так давно у гості.
— Он воно що.
Злата дорізала торт і поставила його у самому центрі столу. Дрібні квіточки із мастики місцями поопадали, а вершкова начинка посипалася у тарілці.
— То ти надовго у нас у місті? — запитала Злата та всілася за стіл.
— Не знаю, — знизав плечима чоловік, — тітці зараз стало гірше, тому я приїхав наглянути за нею. Хотів купити їй продуктів, ліків, провести з нею час. Вона ж бо одинока жінка, шкода мені її.
— Ти хороший племінник, — усміхнувся Тед, — то це вона, виходить, сестра твоєї мами?
— Сестра бабусі, — пояснив Олесь, — але я з нею бачився, лиш коли був геть малим.
— Зрозуміло, — кивнув Тед, — розкажи про себе, чим ти займаєшся взагалі, працюєш десь?
— Звісно, працюю у маркетинговій компанії уже як п’ять років, — чоловік склав руки на грудях та продовжив, — але ось вирішив взяти відпустку та все ж таки завітати до тітоньки, давно вже збирався та все не було часу.
— Ну, містечко у нас не надто веселе для відпустки, — усміхнулась Злата, — але тут тихо та спокійно, я впевнена, що ти зможеш відпочити та розслабитися.
— Радий чути, — чоловік звернув погляд на Теда, — а ви тут давно мешкаєте?
— Уже як п’ять років.
— Взагалі-то шість, — з посмішкою виправила Теда Злата, — після того як одружилися, переїхали сюди. У мене батьки живуть у сусідньому містечку, вирішили, щоб не надто далеко, жити поруч.
— Гарна ідея, а ти? — звернувся чоловік до Лук’яна. — Ти звідки приїхав?
Хлопець поглянув на чоловіка та якийсь час мовчав. Брови самі склалися нерівною лінією над очима, а погляд він опустив на підлогу, роздумуючи, що відповісти.
— Лук’ян приїхав із іншого куточка країни, — відповів замість нього Тед, — із Нивану.
Чоловік здивовано підняв брови та знову поглянули на Лук’яна.
— Ого, це дуже далеко звідси.
— Так і є, — кивнув Лук’ян.
На якусь мить усі замовкли. Але незручна пауза тривала недовго.
— Ось і чайник закипів. Олесю, сідай, будемо чай пити, — Злата піднялася зі стільця та пішла наливати чай.
— Дякую, — озвався Олесь, — але мені вже час йти.
Тед здивовано поглянув на гостя.
— А як же торт, що ти приніс, навіть не спробуєш?
— Я б із задоволенням, — усміхнувся чоловік та випростався, — але мені вже час бігти до тітоньки, можливо, іншим разом заскочу до вас на чай.
— Добре, тоді будемо чекати у гості, — сумно зітхнула Злата та пішла разом із Олесем до дверей.
Лук’ян аж видихнув, цей чоловік здався йому якимось дивним. Останнім часом йому взагалі мало хто подобався, а особливо люди, яких він бачив перший раз у житті.
— Гарний хлопець, — озвався Тед, — тортик приніс.
— Це ще не робить його хорошим, — озвався Лук’ян, похмуро дивлячись прямо.
— Він тобі не сподобався? — здивовано запитав Тед.
— Та ні, він доволі звичайний, — потиснув плечима Лук’ян, — я його не знаю, тому важко сказати.
За мить у кухню повернулася Злата.
— Олесь сказав, постарається днями все ж таки зайти у гості та випити чаю.
— Чудово, — усміхнувся Тед.
Лук’ян підвівся та вже хотів було рушити до себе нагору, як раптом сходами спустився Руді. Собака не просто йшов, як завжди, він біг, нервово роззираючись навколо. Лук’ян поглянув на пса та замислився, чого це він так себе дивно поводить. Раніше Руді був слухняний та тихий, а зараз його було не впізнати.
Собака знову оскалив зуби та загавкав.
— Руді, — Злата покликала собаку, — що у тебе сталося?
У відповідь собака ще сильніше загавкала.
Якийсь час пес крутився на місці та щось винюхував. Лук’ян так само, як і Тед, спостерігав за псом.
Руді ходив колами біля сходів, час від часу скалив зуби та гарчав. Але за пару хвилин підійшов до дверей комори, де Злата зберігала всілякі речі для прибирання. Якийсь час він принюхувався до дверей, а потім почав несамовито гавкати та дерти лапою дерево, наче намагався його відчинити.
— Що це з ним сьогодні? — насупився Тед.
— Можливо, болить щось? — висунула припущення Злата. — Або почув якийсь запах, треба сходити перевірити, чого він там гавкає.
— Я піду, — озвався Лук’ян.
Хлопець покрокував до собаки, що так само голосно гарчав біля дверей комори. Лук’ян погладив пса по голові, але той не почав махати хвостом, як зазвичай. У відповідь тільки глянув на Лук’яна і продовжив дерти лапою двері.
Лук’ян відчинив комору і відчув, як подув морозяний вітер. Він здивовано поглянув на вікно, яке декілька днів тому ремонтували вони із Тедом.
Серце знову загупало у шаленому ритмі. А собака промчав повз Лук’яна та заходився ходити колами, водячи носом прямо по холодних дошках.
Лук’ян підійшов ближче. Він не вірив своїм очам.
Адже вікна не було на місці. Замість скла у стіні зяяла дірка, а холодне повітря зі свистом залітало у комірчину.
На підлозі, прямо під вікном, лежав тоненький шар снігу, який залетів, мабуть, із вчорашньою завірюхою. Собака став передніми лапами на імпровізоване підвіконня та знову гавкнув.
— Лук’яне, ну що там? — гукнув Тед.
Але хлопець не відповів. Він миттю вилетів із комірчини, ігноруючи будь-які запитання Теда. Поспіхом вдягнув куртку, взув кросівки та вилетів на вулицю.
Після вчорашньої завірюхи снігу було набагато більше. Холодний вітер задував у комір, а сніг потрапляв у взуття, поки Лук’ян обходив будинок.
Хлопець дійшов до того самого вікна з іншої сторони будинку та завмер.
Скло від вікна лежало прямо на землі біля стіни, а шибка, яку він допомагав ремонтувати, висіла всього лише на одному цвяхові.
Лук’ян дивився на цю картину та не міг зібрати думки до купи. Він присів та подивився на шибку уважніше. Ті цвяхи, що вони із Тедом забивали, зникли. Здавалося, їх просто вибили, щоб послабити шибку та зняти старе скло з вікна.
По шкірі поповзли мурашки, хлопець пополотнів.
Виходить, тієї ночі хтось таки був у будинку. Але той хтось не користувався вхідними дверима — він заліз через вікно.