Розділ 15 (частина 1)

Кава йому не допомагала.
Лук’ян сидів на кухні та пив уже третю чашку поспіль. Затуманеними очима дивився кудись прямо, наче крізь простір. Тед сидів поруч та копирсався в телефоні, час від часу суплячи брови. Аліса наминала гарячий омлет, а Злата говорила по телефону.
І хоча в будинку було доволі голосно, Лук’ян наче і не чув нічого. У вухах шуміла кров, а втома важким тягарем тиснула на плечі.
Цієї ночі він майже не спав. Можливо, годину чи дві — Лук’ян і сам не розумів скільки, але вийшов із кімнати, коли годинник уже бив за дванадцяту годину. Уривки із вчорашньої ночі кадрами зринали у спогадах.
Але, напевно, через втому він навіть був не впевнений, чи дійсно чув ті звуки, чи, можливо, йому просто наснилося. Лук’ян уже допивав свою каву, коли Тед заговорив.
— Ти взагалі спав? — товариш усміхнувся Лук’яну, але той навіть не підвів погляду.
— Наче так.
— Щось сталося?
— Що? — Лук’ян звів погляд на Теда, наче і не чув першого питання.
— Питаю, як ти себе почуваєш? Сталося щось? — товариш стурбовано поглянув на Лук’яна.
— Ой, ні, нічого, — махнув рукою хлопець.
— Так, от і я вважаю, що це марна витрата коштів, — Злата сіла на стілець навпроти Лук’яна та засміялася, — ага, добре, потім розкажи, чим це все закінчилося.
Жінка прибрала телефон з-під вуха та закінчила дзвінок.
— Уявляєш, Ліна замовила клінінг додому, а вони такий цінник задерли, наче у неї не одноповерховий будинок, а величезний замок, — усміхнулася до Теда Злата, — так вона почала з ними сваритися, написала у службу підтримки, а тепер чекає відповіді.
— А навіщо їй клінінг? — запитав Тед.
— Говорить, що через роботу не встигає вдома лад навести, та і ти ж знаєш Ліну, — Злата махнула рукою, — вона терпіти не може прибирання.
— Але клінінг — це дорого, хіба вона не знала? — Тед знову опустив погляд в телефон.
— Звісно, знала, але та ціна — це просто божевілля, — Злата поглянула на Лук’яна, що навіть не кліпав, продовжуючи дивитися в нікуди. — Луку, все гаразд?
— Ні, я не хочу, дякую, — промимрив хлопець.
— Що? — Злата з Тедом перезирнулися та здивовано перевели погляд на Лук’яна.
— А? — затуманений погляд сфокусувався на Златі, Лук’ян здивовано моргнув та прокашлявся. — Ти щось питала?
— Ти, мабуть, взагалі не спав? — співчутливо запитала Злата та торкнулася його плеча. — Йди, може, відпочинь, а то на тобі взагалі обличчя немає.
— Так, слушна думка, — Лук’ян підвівся, а коли хотів було йти, перечепився через стілець та мало не впав.
— Обережно, друже, — усміхнувся Тед та також підвівся, — ходімо, я тебе проведу.
— Не варто, — махнув рукою Лук’ян, — зі мною все гаразд.
— Ходімо, мені все одно треба у спальню зайти.
Тед не тримав Лук’яна за руку, але уважно стежив за його рухами, щоб, коли той знову почне падати, встигнути підхопити.
Вони разом піднялися сходами, Тед увімкнув світло в коридорчику. Маленька лампа загорілася теплим жовтим світлом. Тед уже хотів було пройти повз двері спальні, але раптом зупинився, дивлячись на них.
Лук’ян також завмер за кілька кроків від Теда.
Товариш насупився та підійшов ближче до дверей.
— Ти бачив? — звернувся він до Лук’яна.
Але хлопець продовжив стояти на місці та спостерігати за Тедом, серце почало битися сильніше.
— Що? — тільки і зміг запитати хлопець.
У відповідь товариш лиш провів пальцем по деревині та знову насупився.
— Ходи глянь.
Лук’ян непевно підійшов до дверей. У грудях похололо. Тоненькі подряпини вкривали частину дверей. Лініі тоненькі, але нерівні. Здавалося, що їх залишив якийсь дикий звір, що намагався потрапити всередину.
Тед провів пальцем по подряпинах, розглядаючи їх прискіпливіше.
— Це ти зробив? — Тед здивовано поглянув на Лук’яна.
Але хлопець не міг нічого відповісти. Він просто стояв та широко відкритими очима дивився на подряпини.
У нього в голові починалася буря. Це означає, що ті звуки йому не наснилися? Виходить, хтось дійсно був у будинку та шкрябав його двері? Але хто? Як взагалі хтось міг потрапити у будинок? Лук’ян точно пам’ятав, як зачинив двері на всі замки. Він прокручував вчорашній вечір у голові. Згадував, чи точно замикав двері, і зрозумів, що він у цьому не впевнений. Можливо, він просто не зачинив двері, та хтось зайшов у будинок? А якщо і так, то хто це міг бути та навіщо він шкрябав двері до Лук’янової кімнати?
Хлопець продовжував стояти та гарячково розмірковувати над усіма цими питаннями. Втому як рукою зняло.
— Я… — запнувся Лук’ян.
— То це ти? — брови Теда поповзли вгору.
— Ні, — видихнув хлопець, — тобто, я перший раз це бачу.
Тед продовжив роздивлятися рубці, скептично оглядаючи їхню глибину.
— Звідки вони могли взятися? — вголос роздумував Тед.
— Не знаю.
Лук’ян відчув, як його ноги щось торкнулося. Він рвучко поглянув униз та побачив Руді, що з цікавістю дивився на двері.
Собака якийсь час просто спостерігав за Тедом, а потім і сам підійшов ближче, принюхуючись до дверей.
— Руді, — Тед відійшов, стежачи за псом.
Той спочатку просто нюхав двері, наче там було щось, що його неабияк зацікавило. А миттю пізніше собака вишкірив зуби та загарчав.
Він голосно загавкав та стрибнув на двері. Худі лапи почали несамовито дряпати дерево, наче він намагався вирити яму в землі.
— А ну припини, — Тед підійшов до собаки, — це ти накоїв?
Руді у свою чергу продовжив гавкати та кігтями молотити двері, поки Тед не штовхнув собаку, аби той перестав.
Лук’ян спостерігав за псом та намагався згадати, чи такий самий звук чув уночі. Але він був впевнений, що звук відрізнявся. То було спочатку повільне довге шкрябання, наче хтось проводив лінію від верху дверей і до самого низу. Собака не міг видати такий звук.
— Мабуть, то просто Руді, — видихнув Тед, — ходімо, — звернувся він до собаки, — ти подивись, не вистачало, щоб ти мені меблі псував.
Тед покликав собаку за собою. Руді якийсь час так само гарчав на двері, потім поглянув на Лук’яна та почимчикував за Тедом у спальню.
Лук’ян продовжив стояти на місці та дивитися на довгі лінії на дверях. Він чудово розумів, що то був не Руді, бо лінії розпочиналися з висоти, до якої собака точно не дістав би.