Розділ 14

Лук’ян уже годину намагався заснути, але нічого не виходило.
Після того як товариш пішов шукати Злату, Лук’ян вирішив іти спати, адже було вже близько опівночі. Хлопець якийсь час сидів у ліжку та копирсався в телефоні. Він не міг згадати навіть, що конкретно там шукав, повіки відчувалися як дві гантелі, що ось-ось опустяться. Навіть попри те, що нічого важкого хлопець не робив, тіло благало про відпочинок.
Він вимкнув лампу у формі дельфіна. Кімната провалилася у темряву. Єдиним джерелом світла був далекий ліхтар у вікні. Лук’ян якийсь час спостерігав за завірюхою, що кружляла надворі.
Та навіть годиною пізніше хлопець так і не зміг зімкнути очей. Подушка була надто гаряча, ковдра постійно сповзала вбік, відкриваючи ноги холодному повітрю, а поза, у якій Лук’ян намагався заснути, була настільки незручною, що руки хлопця затікали.
Він стиснув зуби та знову перевернувся на інший бік. Заплющив очі та спробував заснути, але думки продовжували кружляти навколо хлопця, наче набридливі комахи.
У будинку було тихо. Лук’ян не чув, як працює телевізор у спальні Аліси, Тед із Златою також не говорили за стіною — цього разу він був зовсім один у будинку. Самотність навіювала ще більше тривожних думок. Лук’ян зловив себе на думці, що весь час прислухається, чи бува не повернулися Тед із Златою додому.
Але навіть за годину ніхто не прийшов.
Раптом він почув звук. Одразу й не зрозумів, що то було. Хлопець нашорошив вуха, прислухаючись до нього. Він розплющив одне око та озирнувся кімнатою.
Нічого не змінилося, речі так само лежали на своїх місцях. Будинок знову поринув у тишу. Лук’ян згадав свій старий годинник, що висів на стіні його минулої квартири. Він його ненавидів усім серцем, адже тк ритмічне клацання  іноді зводив його з розуму, коли він намагався заснути. А зараз, згадавши про нього, зрозумів, що дуже сильно не вистачає того звуку.
Хлопець крутнувся у ліжку. Дошки під матрацом скрипнули. Він поглянув у вікно. Сніг так само білим полотном кружляв на вулиці, не було видно навіть лісу, за яким хлопець часто спостерігав перед сном.
Він уже збирався заплющити очі та спробувати заснути, як знову почувся якийсь шелест. Цього разу він звучав ближче. Лук’ян підвів голову, аби ще раз прислухатися до того звуку. На якусь мить серце почало битися сильніше, а долоні намокли. Він подивився на двері кімнати, уважно розглядаючи кожну нерівність на дерев’яній поверхні, наче намагався побачити там щось, чого не мало бути.
Лук’ян прислухався до тиші. Рахував секунди, намагаючись збагнути, звідки міг бути той шелест. Та навіть після кількох хвилин звук не повторювався. Хлопець знову опустився на ліжко. Він потер обличчя холодними долонями. Мабуть, то просто вітер за вікном.
Лук’ян пожалкував, що так і не придбав таблетки, як йому говорила Дана. Він був впевнений, що знову уявляє собі якісь жахи замість того, аби нарешті лягти спати.
Хлопець потягнув ковдру до самої голови та закутався у неї, наче хробак. Тільки очі та ніс залишив ззовні, аби дихати прохолодним повітрям кімнати.
Лук’ян дихав глибоко та повільно, вдихаючи через ніс, а видихаючи через рот. Серце почало битися повільніше, а шум крові у вухах зник.
Але як тільки тіло розслабилося, а думки очистилися, звук знову повторився — цього разу ще ближче.
Лук’ян різко сів у ліжку та поглянув на двері. У голові запаморочилося від такого різкого руху. Та хлопець продовжував свердлити очима вхід до кімнати.
Він гарячково намагався зрозуміти, звідки саме долинав той дивний звук. Здавалося, що він наближався до Лук’яна, адже з кожним разом звучав усе ближче і ближче, наче хтось дуже повільно підіймався сходами.
Серце знову гучно загупало у вухах, а по спині побігли дрібні мурашки. Лук’ян насупив брови, не відводячи погляду від дверей.
Той звук не був схожий на кроки. Лук’ян часто чув, як Тед вночі спускався до туалету. Тоді дошки рипіли, а п’яти гучно гепали об дерев’яні сходи. Зараз же була абсолютна тиша.
Лук’ян згадав про собаку та було подумав, що це Руді підіймається на другий поверх, аби зайти у кімнату Аліси та залізти до неї у ліжко, як робив уже декілька днів тому. Та за мить Лук’ян згадав, що собака пішов із Тедом. Тому Лук’ян у будинку був геть один.
Він продовжив дивитися на двері. Зовсім не рухався, наче будь-який порух тіла міг зіпсувати це дурне спостереження за звуками у старому будинку.
Якийсь час було тихо, навіть занадто довго. Лук’ян уже був подумав, що сам вигадав ті звуки, подумав, що йому просто здалося і він сам себе налякав. Але саме тоді, коли він уже хотів знову лягти у ліжко, звук повторився.
Цього разу він був прямо біля дверей Лук’яна.
Хлопець завмер, очі розширилися, так само стежачи за дверима.
Він уже уявляв, як ручка дверей починає рухатися — бачив таке у страшних фільмах. Хлопець так довго дивився в одному напрямку, що йому дійсно здалося, наче ручка дверей почала опускатися, але коли він змигнув, та була на своєму місці.
Цього разу тиша була коротшою. Він почув, як скрипнула стара дошка у коридорчику, прямо біля дверей його спальні.
Холодний піт обпік спину, а волосся стало дибки. Лук’ян так само не рухався, наче найменший порух видасть його.
Знову тиша. Але цього разу вона була настільки глибока, що навіть дихання Лук’яна звучало занадто голосно. Він просто дивився на двері та чекав, сам не розуміючи чого саме.
У голові гарячково повзли думки: «Сходити перевірити?», «А я зачинив двері?», «Ці звуки точно були, я їх не вигадав?».
У відповідь на останню думку дошка за дверима знову скрипнула. Хлопець виструнчився та завмер, спостерігаючи за дверима.
Якусь мить він сидів так само, не міг навіть ворухнутися. Але потім подумав, що все ж таки слід просто відчинити двері та перевірити. Він запевняв себе, що це просто вигадки, і коли він відчинить двері, нічого там не побачить. Тоді він точно буде впевнений у тому, що просто сходить з розуму, і до візуальних галюцинацій додалися ще й слухові.
Лук’ян дуже повільно повернувся у ліжку та спустив ноги на підлогу. Холод швидко піднявся по голих стопах прямо до колін. Якийсь час він продовжував отак сидіти та чекав наступного звуку.
Повіки, які тільки годину тому тиснули на очі, зараз були широко відкриті, а бажання спати зникло так швидко, що здавалося, він тільки-но прокинувся.
Лук’ян чекав на звук декілька хвилин, можливо, навіть більше. Він поняття не мав, скільки часу минуло, але здавалося — більше години, він просто сидів та майже не моргав.
Хлопець наважився встати з ліжка, повільно й обережно він випростався. Ковдра, що заплуталася в ногах, із тихим шелестом впала на підлогу. Лук’ян затамував дихання, прислухаючись до звуків із коридору.
Будинок так само мовчав у відповідь.
Він чув тільки шалене серцебиття у грудях. Підвів ногу, аби зробити крок вперед, але дошка під його ногою зрадницьки скрипнула. Від чого Лук’ян скривився та заплющив очі, сподіваючись, що цей звук не зробить гірше.
Та по той бік дверей було так само тихо. Він зробив наступний крок, і ще один. Йшов на носочках, прямо як грабіжник, що крадеться чужим будинком, аби щось поцупити. А коли він уже майже дістався дверей, зупинився та знову прислухався.
Нічого не чути.
Рука простягнулася до ручки дверей, але, навіть не дотягнувшись до неї, вислизнула вниз.
По той бік почувся звук, цього разу інший. Лук’ян завмер за кілька сантиметрів від дверей. Звук був схожий на шкрябання. Наче хтось повільно провів чимось по деревині.
Цей звук настільки реальний, що Лук’ян був впевнений: галюцинації не можуть бути такими правдоподібними.
Він продовжував стояти біля дверей, не в змозі ворухнутися. Йому ще ніколи так сильно не кортіло побігти до ліжка та сховатися під ковдрою. Наче вона могла захистити його від чогось, що стояло за дверима.
У голові промайнули спогади з дитинства.
Лук’ян згадав, коли він був ще зовсім маленьким, часто ховався під ковдрою.
Тоді він чув гучні кроки чоловіка, що наближалися до нього, чув кашель та дихання людини, яку ніколи не називав батьком.
Але зараз ситуація була інакша. Він уявлення не мав, хто чи що було за дверима.
Звук шкрябання повторився ще гучніше. Наче цього разу застосували більше сили. Але зараз будинок не провалювався у тишу.
Шкрябання лунало дедалі гучніше і частіше, набираючи швидкості та впевненості. Лук’ян пополотнів, він ступив крок назад, мокрими руками схопився за стару сіру футболку, у якій спав із самого приїзду.
Звук лунав дедалі гучніше та наполегливіше. Лук’ян не міг ступити навіть крок назад, наче хтось тримав його на місці та змушував дивитися на ті кляті двері, ручка яких так само була на місці.
Здавалося, той звук лунав вічність, хлопець навіть не був певен, чи він колись зникне. Лук’ян відчував, наче вже декілька днів стоїть отак на одному місці та слухає цей звук, не в силах хоч щось зробити.
Він озирнувся кімнатою, подумав пошукати якусь зброю. Але нічогісінько схожого не побачив та вилаявся про себе. Подумав, що треба було ще давно принести у кімнату хоча б кухонного ножа, про всяк випадок.
Шкрябання різко припинилося. Лук’ян затамував дихання.
Він не міг навіть ворухнутися. Ноги затерпли від незручного положення, у якому він стояв. Але хлопець навіть не звернув на це уваги. Він продовжував слухати звуки за дверима. За мить знову скрипнула дошка у коридорчику.
Рясний піт заливав чоло, волосся на скронях було вже геть мокре та прилипало до лоба. Серце билося з такою силою, що здавалося, ще трішки — і кров закипить.
Але після того скрипу була тиша.
Зовсім ніяких звуків.
Лук’ян глибоко вдихнув через ніс, затамував дихання та видихнув через рот, склавши губи в трубочку.
Він очікував продовження, чекав, що ось-ось — і хтось гучно постукає у двері. Або та клята ручка все ж таки опуститься, і невідомий зайде до нього у кімнату. Але нічого із цього не сталося.
Тиша душила Лук’яна. Наче тримала його у своїх руках, здавлюючи легені так, що він ледь міг дихати.
Хлопець переминався з ноги на ногу, щоб зняти напругу на холодних кінцівках. Саме тієї миті він почув звук.
Цього разу гучніший. Він знову затамував подих, прислухаючись.
Та за мить впізнав, що то був за звук. Вхідні двері гупнули ще раз. А десь здалеку пролунали голоси Теда та Злати.
Лук’ян видихнув, він підійшов до дверей та слухав. Вухо притулилося до холодної деревини, вбираючи найдрібніший звук.
Але більше ніякого шкрябання чути не було. Тед говорив до Злати та декілька разів вибачався. Жінка щось йому тихо відповідала, Аліса жалілася, що хоче спати, а Руді декілька разів гавкнув.
Лук’ян так і продовжив стояти біля дверей, аж поки Тед не піднявся сходами разом із Алісою. Вони тихо говорили, а під їхніми ногами скрипнула дощечка.
Лук’ян почув, як товариш завів донечку у кімнату. А Злата попрямувала у їхню із Тедом спальню. І тільки тоді, коли всі були у своїх ліжках, Лук’ян зміг повернутися до свого.
Якийсь час він просто дивився у стелю, поки знову не почув, як скрипнула дошка.