Розділ 12 (частина 2)

Надворі було холодніше, ніж зазвичай. Морозяний вітер пробирав до кісток, а снігу стало ще більше. Минулої ночі він йшов аж до самого ранку.
— Алло, — озвався Лук’ян до Дани.
— Як ти там? — запитала сестра.
— Ну, важко сказати, — видихнув Лук’ян.
Він згадав про ту смс, окрім цього перед очима знову з’явилися очі тієї дівчини.
— Мабуть, сходжу з глузду.
— Що сталося?
— Пару днів тому я був у міському барі, і мені здалося, я бачив ту дівчину. Впевнений, що мені примарилося, але це виглядало настільки реально.
— Он воно як, — зітхнула Дана, — я б тобі радила випити якісь ліки. Бо галюцинації — це уже дзвіночок.
— Думаєш? — Лук’ян навіть не думав про це.
А й справді, звучить як гарна ідея. Слід сходити до аптеки та придбати якісь заспокійливі ліки.
— Звісно, заспокійливі препарати не завадять.
— Добре, а як у тебе справи? — Лук’ян стояв біля дворика Теда та відвернувся від вітру, тому роздивлявся ліс по праву сторону від будинку.
— У мене все стабільно, — незацікавлено кинула сестра, — та стажерка попрацювала два дні і пішла, навіть не попередила.
— Розумію, я коли в барі працював, у мене таких багато було, — Лук’ян усміхнувся спогадам, — говорили, що йдуть каву купити, і більше ніколи не приходили.
— Люди безвідповідальні, — пирхнула Дана, — а так новин у мене для тебе немає, тому можеш видихати, можливо-таки скоро ти зможеш повернутися.
— Я в цьому не певен, — видихнув Лук’ян, — є ще дещо: ті дзвінки продовжуються, а на додачу до них прийшло смс.
— Яке смс? — навіть за її голосом Лук’ян зрозумів, що сестра напряглася.
— Я більше не брав слухавку від того номера, а декілька днів тому прийшло смс, там було написано: «чому не відповідаєш».
— Дивно, — Дана задумалася, — так, можливо, це хтось із твоєї роботи? Чи якісь твої знайомі?
— Сумніваюся. Вчора я таки підняв слухавку, — Лук’ян зробив паузу, згадуючи вчорашній вечір, — я був дуже злий, тому прямо запитав, чого вони хочуть та навіщо телефонують.
— І що відповіли?
— Нічого, якийсь час була просто тиша, а потім я почув, як хтось сміється.
— Боже, звучить моторошно. А хто сміявся — чоловік чи жінка?
— Не знаю, він був дуже тихий, тому я не зміг зрозуміти, — Лук’ян знітився, — та я, коли почув сміх, то одразу скинув слухавку.
— Може, тебе просто розігрують? Ти нікому більше дорогу не переходив? — усміхнулась Дана.
— Це не смішно, — насупився Лук’ян.
— Добре, ну тоді поки що просто стеж за дзвінками та смс, як буде щось нове — телефонуй мені, гаразд?
— Так, — кивнув Лук’ян.
— Мені вже час, — на фоні зашурхотіли папери та почулися кроки, наче якась жіночка йшла по пустому коридору, вистукуючи підборами.
— Гаразд, бувай.
— З ким розмовляєш? — раптом пролунав голос за спиною Лук’яна.
Хлопець аж підскочив від несподіванки. Перед ним стояв Захар, що тримав свою сумку з інструментами. Лук’яну запаморочилося в голові. Чому він не почув, як той вийшов із будинку? Чому не почув, як гупнули двері, як він підійшов до нього?
— Ем, — зам’явся хлопець, — неважливо.
Як багато цей хлопець встиг почути? Лук’ян прокручував діалог із сестрою у голові та намагався зрозуміти, чи не сказав чогось критично важливого вголос.
— Я уже буду їхати, тому хотів просто з тобою попрощатися, — Захар простягнув руку Лук’яну та подався до машини.
Маленька Хонда стояла прямо біля дворика Теда. Лук’ян тільки зараз звернув на неї увагу, але думки продовжували крутитися навколо розмови із сестрою та чи не почув цей хлопець того, чого не мав чути.
Якийсь час Лук’ян стояв на вулиці. Від страху холод відчувався уже не так сильно, тому він просто міркував, що таки потрібно сходити до аптеки та купити собі ті кляті ліки від параної.
Увечері хлопець залишився у будинку. І хоча йому хотілося б сходити до бару, випити пляшку пива та потеревенити із Мірою, погрози того чоловіка він досі гарно пам’ятав. Тому вирішив провести вечір у компанії Теда.

Вони із товаришем сиділи на дивані та дивилися якийсь фільм. Лук’ян не надто уважно спостерігав за сюжетом, але одне, що зміг запам’ятати, так це те, що діти приїхали до бабусі й дідуся. Він часто відволікався, аби обговорити якісь дрібниці із Тедом та подивитися, як Аліса грає із собакою.
Дівчинка сиділа на підлозі та гралася м’ячиком із Руді. Кидала іграшку у бік кухні, а собака слухняно його приносив. Злата тим часом мила посуд, вона збиралася долучитися до перегляду фільму згодом. Та уже третину точно пропустила.
— До речі, — озвався Тед, знову відволікаючи Лук’яна від фільму, — хотів запитати, куди це ти стільки вечорів поспіль ходив?
— Що? — Лук’ян удав, що не зрозумів питання.
— Ну, я помічав, що кожного вечора ти кудись йдеш, а вертаєшся пізно, — Тед загадково усміхнувся, — невже встиг познайомитись із кимось?
— Ну, — Лук’ян замислився. Він хотів розповісти Теду про Міру, думав про те, щоб поділитися із товаришем тим, як йому було із нею легко, та спогади про її батька здавалися не надто цікавою історією. — Я просто ходив до бару.
— І все? — розчаровано запитав Тед. — Навіть нових друзів не знайшов?
— Тільки познайомився із дівчиною, що там працює, — відповів Лук’ян, переводячи погляд на телевізор.
— Що за дівчина? — озвалася Злата. Вона витирала руки об рушник та крокувала до дивана.
— Мирослава, — коротко відповів Лукян, — але ми просто декілька разів говорили про пиво та інші дрібниці.
Злата хитро глянула на чоловіка.
— Невже у тебе з’явилась подруга?
— Та годі вам, — видихнув Лук’ян, — ми просто говорили ні про що, нічого такого.
— Знаю я цей погляд, — засміявся Тед, — мабуть, вона тобі сподобалась.
— Зовсім ні, — відрубав Лук’ян.
Злата засміялася.
— Годі, — вона легко штовхнула Теда у плече, — не хочеш розповідати, то не треба.
Вони продовжили дивитися фільм, час від часу коментуючи дії головних героїв.
Вечір видався доволі спокійним та тихим. Лук’ян зайшов до своєї кімнати та сів у ліжко. Хлопець, як завжди, розпочав дивитися стрічку новин. Цей ритуал, мабуть, залишиться з ним надовго. Він ні про що не думав, коли натискав значок оновлення сторінки ще і ще, аж поки не звернув погляд на свою сумку для речей.
Він якусь мить дивився на неї зі здивуванням. Адже минулого разу він точно її закривав, а зараз сумка була відкрита, і навіть більше того — частина одягу стирчала назовні. Наче хтось копирсався у його одязі. Лук’ян роззирнувся кімнатою, та нічого нового не помітив.
Він підійшов ближче до сумки, аби оглянути її, можливо, це Тед щось там шукав. Але що? Та і це було не схоже на Теда — порпатися у чужих речах, навіть не запитавши. Лук’ян оглянув свою сумку, витягнув весь одяг та передивився кожну футболку та штани, але нічого нового там не знайшов.
Хлопець подумав, що це могла бути Аліса, яка щось там шукала. Ця версія також Лук’яну не подобалась, бо Аліса взагалі ніколи у його кімнату не приходила. Тому хлопець зупинився на думці, що він просто забув закрити сумку та залишив її відкритою, бо думка про те, що хтось міг проникнути у його кімнату та копирсатися у речах, змушувала його неабияк нервувати.