Розділ 11 (частина 2)

Дорога зайняла приблизно хвилин сорок. Обриси міста почали з’являтися за вікном, тому Лук’ян схилив голову та розглядав великі сірі будівлі з магазинами на першому поверсі. Вони минали транспортні розв’язки, супермаркети з величезним паркінгом та заклади фаст-фуду, де Лук’ян частенько бував раніше.
Тед зупинився прямо біля магазину побутової техніки. Велика сіра будівля розташувалася прямо біля транспортної розв’язки, що закручувалася колом, наче змія.
Злата залишилася в машині, а Лук’ян із Тедом повільно вийшли з автівки та рушили до будівлі. Всередині пахло деревиною та пластиком. Приміщення було доволі велике, а відділи з різноманіттям побутової техніки та різних деталей для ремонту видовжувалися у безкінечних коридорчиках із великими вказівниками попід стелею.
Лук’ян йшов за Тедом, незацікавлено спостерігаючи за різноманіттям всіляких дрібничок для будинку. Він ніколи не розумів фанатизму щодо оцих пилозбірників. Навіть коли жив сам, він купував тільки дійсно важливі речі, якими буде користуватися. А ось ці рамки для фото, декоративні квіти та вази минав стороною. Цікаво, а якби він також мав дружину, яка б полюбляла збирати всякий мотлох у будинку, чи зміг би він миритися з цим? Подумавши хвилю, Лук’ян вирішив, що готовий миритися будь з чим, аби тільки більше не думати про вбивство, аби знову відчути полегшення та безпеку, аби стати нормальною людиною. Він був би щасливий їздити отак із дружиною у магазин та обирати пральну машину замість того, щоб переховуватися від поліції.
Тед підійшов до дівчини, що стояла біля стійки продавця, та показав їй номер замовлення на телефоні. Дівчина, яка, вочевидь, не так давно працювала в магазині, довго розглядала номер, а потім якийсь час копирсалася в комп’ютері, намагаючись знайти, що то за замовлення.
Пральна машина виявилася і справді важкою, вони з Тедом ледь-ледь донесли її до машини. Поки Лук’ян вирівнював дихання, Тед заговорив першим.
— Дякую, — тихо відказав товариш, так само уникаючи Лук’яна поглядом.
— Без проблем, — все ще зі збитим диханням відказав хлопець.
— І це… — Тед поглянув на товариша та м’яко посміхнувся, — вибач за ту сцену, я був неправий.
Лук’ян отетерів від слів Теда, на якусь мить відчув, наче гора зійшла з плечей, у голові трохи прояснилося.
— І ти мене вибач, — усміхнувся Лук’ян.
Вони вдвох завантажили пральну машину та сіли в автівку. Дорогою додому вони так само не говорили, але напруга помітно зникла. Після слів товариша Лук’яну стало легше — це означало, що ніхто його виганяти з будинку не буде, чому він не міг не зрадіти.
Коли вони прибули до будинку, Лук’ян допомог Тедові затягнути пральну машинку до вітальні та поставити її біля ванної кімнати. А поки Тед із Златою спілкувалися стосовно того, хто міг би допомогти її встановити, Лук’ян вирішив таки завітати до бару. Він чудово розумів, що сьогодні не побачить ту дівчину, був впевнений, що минулого разу йому просто здалося. Останнім часом він багато нервував, тому, найімовірніше, уява зіграла з ним у погану гру.
Дорогою до бару хлопець дивився собі під ноги. Перехожих майже не було, чому він дуже радів, адже зустрічатися з людьми з кожним днем йому ставало все важче та важче.
Сонце вже майже сховалося за горизонтом, але завдяки снігу, що тоненьким шаром лежав на землі обабіч дороги, надворі було світліше. Вивіска бару як завжди блимала у присмерках, привертаючи увагу перехожих. Лук’ян швиденько зайшов всередину.
Цього разу людей було набагато менше. Тільки частина столиків була зайнята, а люди, що сиділи там та пили алкоголь, поводилися тихо та навіть не звернули уваги на Лук’яна. Ніхто не дивився та не крутився у змозі простежити за хлопцем — можливо, вони вже почали звикати до нового гостя і втратили інтерес.
Лук’ян підійшов до свого вже звичного місця біля барної стійки та глянув по сторонах, шукаючи очима Міру. Він не збирався тут довго сидіти чи йти на прогулянку, настрій був паскудний, тому він хотів просто з нею привітатися та послухати, як пройшов її день — останнім часом тільки розмови з Мірою могли його заспокоїти.
Але дівчини видно не було. Мабуть, вона у тій самій кімнатці для персоналу, подумалося Лук’янові, і одразу після цієї думки з чорних дверей вийшов кремезний чоловік.
За мить Лук’ян згадав його — мабуть, це і був батько Міри. Минулого разу він виглядав не надто дружньо, однак сьогодні, якщо бути чесним, він виглядав ще гірше. Від його погляду Лук’ян знітився: наскільки суворий він був, що хотілося прямо зараз підвестися та втекти геть, а в ідеалі — більше ніколи у цьому барі не з’являтися.
— Чого тобі? — запитав чоловік, він підійшов ближче до Лук’яна та сперся на стійку.
— Я… — запнувся хлопець, — хотів тільки запитати, де Міра, тобто Мирослава.
— А, так це ти з нею гуляти ходиш? — криво посміхнувся чоловік, він зацікавлено розглядав Лук’яна, але погляд той не віщував нічого хорошого.
— Ми просто знайомі, нічого такого, — почав було виправдовуватися хлопець, але за мить руки того чоловіка схопили його за комір куртки, та з такою силою, що він ледь не ліг на барну стійку.
Чоловік нахилився ближче до хлопця, той навіть відчув, як від нього тхнуло цигарками та спиртним.
— Якщо я ще раз побачу тебе біля моєї доньки, — він зробив демонстративну паузу, — ходити ти більше не зможеш, зрозумів?
— Але я просто з нею спілкуюся, як друг, — Лук’ян геть розгубився.
Зазвичай у таких ситуаціях він залюбки починав бійку. Хлопець не боявся болю чи крові, навіть навпаки, дрібні бійки давали йому відчуття полегшення, наче після холодного душу. Коли він почувався геть кепсько, іноді навіть спеціально дозволяв собі зайвого у барах та провокував якихось хлопців. Але зараз цей чоловік виглядав наскільки моторошно, що хотілося просто погодитися на всі його умови та залишити бар якомога скоріше.
— Знаю я таких друзів, — гаркнув чоловік, — повторюю: щоб я більше про тебе не чув і не бачив, інакше пошкодуєш, — він різко відпустив комір куртки, через що Лук’ян мало не впав зі стільця.
Хлопець підвівся та поправив куртку. Йому не хотілося зараз розпочинати бійку, тим паче з батьком Міри, тим паче з наскільки сильним чоловіком — у Лук’яна не було жодних шансів проти нього, і він це чудово розумів.
Дорогою додому він почувався паскудно, злість переповнювала хлопця. Зціпивши зуби, він ішов дуже швидко, думки заполонили голову, вони незв’язно звучали різними голосами та верзли всілякі нісенітниці.
Знову задзвонив телефон, він роздратовано поглянув на екран. І знову це був той невідомий номер. Злість закипіла з новою силою, цього разу він підняв слухавку.
— Що вам треба?! — крикнув хлопець у слухавку.
Та по той бік було мовчання.
— Навіщо ви мені телефонуєте, зайнятися нічим?! — знову вигукнув Лук’ян.
Відповіді не було. І коли він уже хотів скинути дзвінок, почув якийсь звук. То був сміх. Хтось тихо сміявся по той бік лінії.