Розділ 11 (частина 1)

Її обличчя переслідувало Лук’яна дорогою додому, перед сном і навіть після пробудження. Карі очі дивилися в душу, звинувачували, глузували з його безпорадності.
Хлопець був упевнений, що йому просто здалося, що це його багата уява грає у дурну гру. Лук’ян більше не виходив із кімнати, просто сидів у ліжку й обмірковував, як діяти далі. Сумнів у реальності повністю заполонив мозок, він не розумів, що стається насправді, а що було витвором його хворої уяви. Потрібно заспокоїтися.
Лук’ян вирішив сьогодні знову сходити до бару та перевірити, чи побачить ту дівчину знову. А якщо це повториться, то він поїде звідси — просто сьогодні ввечері купить квиток на автобус та вирушить у невідоме, аби тільки втекти від себе, від провини, від неї.
Хлопець оновлював стрічку новин, цього разу він навіть не читав статті, просто механічно натискав на значок оновлення сторінки й дивився кудись прямо.
Шлунок крутило від голоду, адже від учора він не з’їв і шматочка. Апетиту не було, але хлопець розумів, що слід поїсти, слід тримати себе в руках та намагатися виглядати нормальним.
Він пішов на кухню, намагаючись тримати обличчя нейтральним. На сходах він зустрів Руді. Собака зацікавлено поглянув на хлопця та нахилив голову.
Лук’ян проігнорував собаку й пішов далі. Кухня виглядала так само затишно, як і раніше. Тед сидів на своєму місці й дивився в телефон, Злата мила посуд, а Аліса всілася на підлозі та розглядала дитячу книжку про тварин, сама до себе щось примовляючи.
І хоча, здавалося, нічого не змінилося — все було на своїх місцях, так само затишно та безпечно, — всередині Лук’ян відчував бурю, що була готова ось-ось зруйнувати стіни будинку та відчуття безпеки. Хлопець мовчки сів біля Теда й дивився на підлогу.
— Щось ти сьогодні не в гуморі, — подала голос Злата, жінка тепло посміхнулася хлопцеві, — погано спав?
— Так, — коротко відповів Лук’ян.
Зараз він не розумів, навіщо спустився сюди. Чому не залишився у себе в кімнаті? Йому хотілося відмежуватися від усіх, хотілося заховатися від усього світу, і прагнув він тільки того, щоб його ніхто не чіпав.
Але зараз просто встати з-за столу здавалося дурною ідеєю — він виглядатиме наче йолоп, тому просто продовжував дивитися на підлогу, перебираючи пальці.
Тед продовжував ігнорувати появу товариша, навіть не подивився на нього, коли той сів поруч. Лук’яна зараз це анітрохи не хвилювало, його думки заполонило те обличчя, що так само дивилося на нього, наче пропалюючи дірку по центру спини.
— Тримай, — Злата поставила перед ним тарілку зі сніданком.
Яєшня із сосискою виглядали апетитно, але на смак були інакшими. Цього разу Лук’ян не насолоджувався їжею, він міг тільки механічно жувати, аби шлунок припинив боліти. У голові лунали тисячі голосів, ніби намагалися звести його з розуму. Лук’ян уже й сам думав про те, що втрачає відчуття реальності, боявся навіть слово сказати, бо міг заплутатися та бовкнути щось зайве.
Почуття безпеки зникало, наче вода крізь пальці. Можливо, хтось знає, що він накоїв, можливо, хтось уже полює на нього.
— Коли будемо їхати? — подала голос Злата та сіла навпроти Лук’яна.
— Уже скоро, — відповів Тед, не відводячи погляду від телефона.
Лук’ян не звернув уваги на їхню розмову, він продовжував вивчати підлогу й намагався заспокоїти думки, відволіктися.
— Лук’яне, ти сьогодні маєш якісь справи? — зненацька запитала Злата.
— Ні, — хлопець усе ж таки підняв голову, — а що?
— Хотіла попросити у тебе допомоги, — почала було жінка, та Тед урвав її:
— Люба, не потрібно, — він так само уникав товариша навіть поглядом, — я сам впораюся.
— Тед, не вигадуй, — Злата багатозначно на нього подивилася та м’яко усміхнулася Лук’яну, — нам потрібно буде поїхати по пральну машину, ось я і подумала, можливо, ти зміг би долучитися до нас та допомогти запхнути її в машину.
— Звісно, — відповів хлопець.
Направду він зовсім не хотів нікуди їхати, не хотів бачити людей і тим паче комунікувати з ними, хай то буде продавець, звичайний перехожий чи навіть його давній товариш Тед.

Уже за годину Лук’ян сидів на задньому сидінні сірого «Фольксвагена» та допомагав Алісі застебнути ремінь безпеки на її дитячому кріслі. Коли він вийшов надвір і трохи подихав морозяним повітрям, йому стало легше, темні думки відступили, а в голові з’явилася порожнеча, якій він дуже зрадів.
Злата сиділа на передньому сидінні, вона совалася та постійно поглядала на доньку, поки Аліса поглядом прикипіла до телефону, на якому йшов безглуздий мультик для дітей.
— Не знав, що у вас є машина, — озвався Лук’ян.
Він розглядав автівку, поки Тед зачиняв будинок і крокував до них, паралельно шукаючи ключі по кишенях.
— Вона постійно потребує ремонту, — тяжко зітхнула Злата, — уже як пів року купили, а користувалися від сили разів п’ять.
— Розумію, — кивнув Лук’ян та замовк, бо саме в цей момент Тед всівся на сидіння водія, пристебнувся та рушив.
За словами Злати, їхати було не так і далеко: той магазин, де вони хотіли купити пральну машину, знаходився трошки далі по автомагістралі. Як виявилося, цьому містечку все ж таки не вистачало магазину побутової техніки.
За декілька хвилин Тед виїхав на головну дорогу та помчав трасою, минаючи безкрає поле та ліс із правого боку. Лук’ян мовчав та дивився у вікно. Хлопець ніколи не бачив Теда за кермом, для нього це стало неабияким відкриттям.
Це здавалося так буденно та реально. Його товариш — уже доросла людина, має дружину та доньку, вони живуть окремо, заробляє він також непогано, тому це логічно, що у нього є автівка. Але Лук’ян все одно здивувався, адже для нього це було доволі відчутним маркером дорослого життя. Сам хлопець мав водійське посвідчення, але ніколи ним не користувався.
У далекі часи університету він мріяв, що зможе купити собі автівку найближчим часом та зможе стати «дорослішим». Але, звісно, нічого такого не сталося, тому те посвідчення вже декілька років лежало у стосі документів, які він зберігав у пом’ятій папці блакитного кольору.
Поки вони їхали, говорила в основному Злата. Жінка щось обговорювала з Тедом, якісь побутові питання, розмірковувала, куди ж можна буде поставити нову пралку та у кого можна попросити допомоги в тому, щоб її підключити.
— Не хвилюйся, я сам усе зроблю, — відповів Тед, уважно стежачи за дорогою.
— Любий, не ображайся, але краще хай це зробить та людина, яка в цьому розуміється, — усміхнулась Злата та поглянула на Лук’яна, — а ти, до речі, не вмієш підключати пралку?
— Раніше ніколи цього не робив, — відповів хлопець.
— Шкода, — зітхнула Злата, — я все ж таки думаю, треба спитати у місті, впевнена, хтось точно зможе нам допомогти.
— Як скажеш, — кивнув Тед.
Лук’ян не розумів товариша. Після тієї сварки він просто ігнорував його — більше не кричав, не проганяв того з будинку, але й не намагався поговорити чи залагодити конфлікт. У його очах читалася байдужість, що ще більше лякала Лук’яна. Можливо, Тед планує попросити товариша поїхати? Якщо це й так, то хлопець уже мав запасний план на такий випадок, адже окрім Теда була всього лише одна людина, яка змогла б прийняти його та допомогти.
Дана навряд би зраділа цій новині. Жила вона сама, чоловіка та дітей не мала, уже декілька років знімала малесеньку квартиру на околиці міста. Вдвох там мешкати було б не так зручно, як у будинку Теда, але на якийсь час можна було б спробувати. Тим паче вічно тікати Лук’ян не збирався. Якщо ніяких новин так само не з’явиться, він зможе повернутися до свого звичайного життя. Він сподівався на це.