Розділ 10 (частина 1)

Наступного ранку Лук’ян довго дивився у вікно. Всю ніч на вулиці йшов сніг. Дерева у лісі, наче худорляві пальці, стирчали з пухнастих кучугур і тягнулися до сірого неба.
Минулий день випав із життя хлопця. Він увесь час сидів у кімнаті й намагався не зустрічатися з Тедом. Той повернувся додому пізно ввечері, і за ті пару годин, що Тед сидів у вітальні й похмуро дивився телевізор, вони з Лук’яном встигли тільки привітатися.
Сварка з товаришем дуже не подобалася Лук’яну. Атмосфера в домі перестала бути комфортною та безпечною, навпаки — напруга висіла в повітрі, а мовчання заважало дихати. Але як загладити цю ситуацію, Лук’ян навіть не здогадувався. Думав про те, що слід перепросити, але для того, аби це звучало щиро, потрібно було пояснити свою позицію. Та придумати реалістичну історію він не зміг, тому поки що просто чекав і спостерігав за тим, що буде далі.
Йому було тривожно через те, що образа Теда могла бути настільки сильною, що той міг просто вигнати хлопця на вулицю. Можливо, саме цей факт його турбував найбільше, а зовсім не сама сварка з товаришем. Може, він і справді став чудовиськом? Поки намагався захистити себе, знайти виправдання та безпечне місце, наче поранений звір, він і дійсно перетворився на психа, усі думки якого були зайняті режимом виживання.
Поки що він просто спостерігав за завірюхою, що ширилася за вікном. Великі сніжинки вихором літали колами, осідаючи на замерзлій землі та тоненьких гілках дерев.
Лук’ян також розмірковував стосовно планів на майбутнє. Звісно, залишатися жити тут він не планував, але й ідей, куди податися, також не мав. Була лише одна надія — що найближчого тижня не станеться нічого дивного та підозрілого і Лук’ян зможе повернутися у місто. Перший час пожити у Дани, а потім уже думати, як бути далі.
План поки що був максимально простий: просто залишатися тут і не вв’язуватися у всілякі пригоди. Здавалося, нічого складного.
Зібравшись із думками, Лук’ян вийшов із кімнати й пішов на кухню. Там він, як і зазвичай, побачив Злату. Жінка стояла біля плити та готувала сніданок. Сьогодні вона виглядала краще, ніж два дні тому. Навіть наспівувала якусь пісню собі під ніс.
— Бачу, сьогодні у тебе гарний настрій, — усміхнувся хлопець і сів за стіл.
Лук’ян зловив себе на тому, що полегшено видихнув, коли не побачив Теда на кухні.
— Так, — відповіла Злата, — зараз набагато краще.
Лук’яну стало цікаво, чи встигла вона поговорити з чоловіком та примиритися. Ніяких розмов зі своєї кімнати він не чув, і це було навіть на краще — означало, що сварка далі не продовжилася.
— А ти як почуваєшся? — запитала Злата та повернулася до Лук’яна. — Останнім часом бачу тебе все рідше.
— Все гаразд, — Лук’ян опустив голову, — просто трохи переймаюся. З Тедом так і не вийшло поговорити.
— Не турбуйся, я впевнена, що він уже давно не сердиться на тебе. Просто через гордощі не хоче підходити перший.
— Можливо, ти й права, — усміхнувся Лук’ян.
Він добре знав свого друга, і той ніколи довго не сердився на нього. Хоча, варто зазначити, що й подібних сварок раніше у них не було. Звісно, дрібні суперечки траплялися, особливо в дитинстві, але такої палкої ще ніколи не виникало. Як мінімум Тед ніколи не називав його монстром.
— Він уже скоро буде вдома, — знову озвалася Злата через спину, поки перемішувала у каструлі сніданок. — Рекомендую тобі одразу не втікати до себе в кімнату, — з усмішкою додала вона.
— Та я й не збирався, — збрехав Лук’ян.
Звісно, якби Тед прямо зараз зайшов до будинку, у нього б з’явилися дуже термінові справи у тій кімнаті, де Тед дозволяв йому жити. Поки що.
Решту часу вони зі Златою майже не спілкувалися, хіба що перекинулися кількома фразами, які не означали нічого потаємного чи особливого. Звичайна розмова, аби трошки зменшити напругу в повітрі.
Вхідні двері відчинилися різко, впускаючи в будинок не тільки холодне повітря й кілька сніжинок, а ще й гучний сміх Аліси. Дівчинка щось голосно розказувала Теду та сміялася.
Злата пішла подивитися, що там у них сталося, та після її слів: «А це ще що таке?», Лук’ян і сам рушив до коридора.
Прямо на порозі стояла Аліса, її обличчя було червоне від холоду та вітру, а на маленькому комбінезоні залишилося трошки снігу з вулиці. Та здивувало Злату зовсім не це, а Руді, якого Аліса міцно тримала в руках і щенячим поглядом дивилася на маму. За мить і Тед зайшов у будинок, мовчки знімаючи куртку.
— Мамо, можна Руді буде жити з нами? Будь ласочка! — промовила Аліса.
Здавалося, навіть пес хотів сподобатися хазяйці — він спокійно сидів на руках у Аліси та чемно облизувався. Злата звела погляд на Теда із запитанням в очах.
— Люба, ми зустріли Руді, коли поверталися з садочка, — почав було чоловік, — сьогодні дуже холодно. Нам із Алісою стало шкода собаку, він же замерзне на вулиці.
— Мамо, я буду за ним стежити, буду його годувати та доглядати! Можна ми його залишимо? — знову почала умовляти Аліса, простягаючи собаку ближче до Злати. — Подивись тільки, який він хороший.
— Вибач, що не порадився з тобою, — Тед підійшов до дружини й обійняв її за талію. Здавалося, він свідомо ігнорував Лук’яна, який стояв усього за пару метрів і спостерігав. — Але я не зміг залишити його на вулиці, тим паче в таку погоду.
— Навіть не знаю, — Злата схрестила руки на грудях, суворо змірюючи собаку поглядом. — Ти обіцяєш дбати про нього?
— Так! — вигукнула Аліса та обійняла Руді.
Здавалося, пес також зрозумів хорошу новину, бо активно замахав хвостом і почав облизувати обличчя дівчинки.
Родина взялася знайомитися з новим членом сім’ї. Лук’ян не втручався, а тихо спостерігав за ідилією, що знову запанувала в будинку.
Тед зі Златою всілися на дивані та наглядали за тим, як Руді ходить будинком і все обнюхує, а Аліса хвостиком слідує за ним, розповідаючи собаці про кожен куток та свої іграшки, якими з радістю може поділитися.
Лук’яну було приємно спостерігати не тільки за радістю дівчинки, а й за легкими обіймами Теда та Злати. Він бачив, як ті обговорювали щось, майже перешіптуючись, а їхні легкі посмішки запевняли, що сваркам кінець. Як мінімум на сьогодні.
Хлопець розумів, що в цій сцені возз’єднання родини він зайвий. Тому вирішив прогулятися, аби не заважати, та й самому було б корисно пройтися містечком.