Розділ 9 (частина 1)

Вина вчора було забагато. Лук’ян прокинувся із пекучим болем у скронях та неприємним післясмаком у роті. Він якийсь час лежав у ліжку, намагаючись згадати всі події минулого дня.
Перше, що спало на думку, — це та моторошна бабця, яка живе в сусідньому будинку. Коли вона крикнула, хлопець одразу забіг до хати та зачинив за собою двері. Злата запитала, що сталося, та Лук’ян нічого не відповів. Але страх та тривога не полишали його аж до ночі. Вони із Златою сиділи у вітальні доволі довго. Мабуть, було вже за північ, коли вони вирішили йти спати.
Увесь той час вони говорили про різні речі, продовжували жартувати та сміятися, а інколи теми ставали делікатними, але без крайнощів. І хоча Лук’ян учора трошки перебрав, він тримав себе в руках, ніяких зайвих дій чи слів не зронив. Йому було цікаво, як почувається Злата після доволі відвертих бесід. Учора вона вперше відкрилася йому, була без маски чи натягнутої посмішки, її сміх був справжнім.
Також Лук’яну було цікаво, о котрій годині прийшов Тед, адже коли вони із Златою попрощалися в коридорчику та розійшлися по кімнатах, Теда все ще не було вдома. Зараз також жодних звуків із першого поверху Лук’ян не чув.
Він сподівався, що товариш заспокоївся і згодом вони зможуть усе обговорити та загладити вчорашню сварку. Та якась частина Лук’янової душі дуже сильно сумнівалася в тому, що все буде так само, як раніше. Тед учора назвав його «гіршим за монстра». Навіть якщо сказав він це на емоціях, та фраза боляче врізалася у думки Лук’яна.
Коли свідомість почала набувати чітких форм, а в голові перестало так нестерпно гудіти, хлопець витягнув телефон з-під подушки та поглянув на екран.
Прямо посередині висвітилося три пропущені дзвінки від того самого невідомого номера. Лук’ян нервово дивився на екран, розмірковуючи, хто це міг бути. Не схоже на те, що хтось дійсно помилився номером.
Підняв слухавку він всього лише один раз — тоді почув тільки дихання та тишу. Це нагадувало ему дешеві драми про сталкерів, котрі хочуть зізнатися дівчині у почуттях і нервують, а тому просто дихають у слухавку.
Звісно, все це маячня, можливо, хтось просто з нього знущається. Лук’ян відкинув ці думки та за звичним ритуалом почав переглядати новини. Цього разу нічого нового також не було. За останні пару днів він так звик до цього ритуалу, що, здавалося, тривога не так сильно тиснула на нього. Він уже не так боявся заходити на стрічку та оновлювати сайт. Хоча десь усередині нього страх так само пульсував та клубком осідав у голові, готовий будь-якої миті охопити все тіло.
Він відтермінував вихід із кімнати наскільки це було можливо. Йому зовсім не хотілося бачитися із Златою після вчорашнього. Розумів, що жінці буде ніяково, але ще більше він не хотів бачитися з Тедом. Десь усередині його огортав пекучий сором за те, що він дозволив собі обговорювати товариша з його дружиною, поки той шукав загублену дитину. Це було неправильно, але що зроблено, то зроблено. Тому Лук’ян зібрав усі сили та не поспішаючи рушив на перший поверх.
На кухні він зустрів Злату, що сиділа за столом. Перед нею стояла чашка з кавою, над якою підіймалася біла пара.
Жінка виглядала ще більш розбитою, ніж учора. Золотаве волосся вона зібрала в неакуратну гульку, одягнена була у старенький халат, а на очах залишилося трошки косметики, що скаталася після сну та осіла у кутиках очей. Вона підвела погляд та кивнула Лук’яну.
— Як спалося?
— Прокидатися було гірше, ніж спати, — відповів він з м’якою усмішкою та сів поряд, — а ти як?
— Не питай, — махнула рукою Злата, — вибач за вчора, я трошки перебрала та багато всього зайвого наговорила.
— Я все розумію. Тобі потрібно було виговоритися, а мені було не важко послухати, все добре.
Злата вдячно кивнула хлопцю та вказала на гарячий чайник.
— Будеш каву?
— Ні, дякую, — похикав головою хлопець.
Якусь мить вони сиділи мовчки. Лук’яну кортіло запитати, чи приходив додому Тед та де він зараз. Але водночас знати не хотілося. Він сам не розумів своїх почуттів, не був певен, як правильно поводитися та що говорити, коли вони з Тедом таки побачаться.
— Він прийшов пізно вночі, — озвалася Злата, наче прочитала його думки, — а пішов рано-вранці.
— Є якісь новини? — Лук’ян затнувся, — стосовно…
— Так, — Злата опустила погляд, — хлопчик знайшовся. Тед сказав тільки, що він заблукав, у подробиці не вдавався.
Лук’ян видихнув. Він відчув полегшення від цієї новини. Щоправда, був не певен, через що саме: через те, що хлопчик знайшовся, чи через те, що поліція зникне з поля зору. Від усвідомлення цих думок Лук’яну стало соромно. Невже йому й справді настільки байдуже на інших людей? Можливо, Тед був у чомусь правий, коли назвав Лук’яна монстром. І хоча ця думка йому зовсім не подобалася, здавалася вона правдивою.
— Це добре, — тільки й зміг мовити Лук’ян.
На кухні знову повисло мовчання.
Хлопець помітив, що кухня не виглядає так, як він звик. Зазвичай зранку вона перетворювалася на маленьке затишне гніздечко, де пахло сніданком, у повітрі бринів сміх Аліси, а Злата з Тедом щось обговорювали. Зараз тут було темно через завішені штори, які Злата чомусь не захотіла відчиняти. Сніданку не було, Аліси також Лук’ян не чув. Він навіть зловив себе на думці, що без неї в цьому будинку якось сумно.
— Аліса спить? — запитав Лук’ян, знову порушуючи тишу.
— Ні, вона дивиться мультики, — відповіла Злата, — я думаю, дозволю їй сьогодні залишитися вдома.
— Чому? Вона почувається зле?
— Ох, ні, з нею все гаразд, — похитала головою жінка, — просто якщо я приведу її в садочок у такому вигляді, у мене заберуть батьківські права.
Лук’ян невимушено засміявся. І хоча дійсно зараз Злата виглядала пом’ятою, це зовсім не могло замаскувати її вроди.
— Якщо хочеш, я можу допомогти, — запропонував Лук’ян.
— Ти що, — здивувалася Злата, — впевнена, ти почуваєшся так само, як і я, не треба жертвувати собою.
— Не вигадуй, усе чудово, — збрехав Лук’ян, — мені не важко, та й прогулянка точно не завадить.
— Навряд чи варто… — жінка поглянула на годинник та хвильку подумала. — Ну, якщо ти дійсно не проти, це було б чудово.