Розділ 8 (частина 2)

Він вітром залетів до будинку та закрив за собою двері, нарешті полегшено видихнувши. Злата здивовано визирнула з-за арки кухні.
— Що сталося?
— Нічого, — Лук’ян затнувся, — просто прогулявся трошки.
Жінка нічого не відповіла та повернулася на кухню. Лук’ян пішов слідом.
Тед сидів за столом та нервово крутив телефон у руці, погляд зосереджений поперед себе. Злата сіла поряд, вона також перебувала десь у своїх думках. Але, попри тишу, Лук’ян помітив, як зв’язок Злати та Теда змінився. Більше ніяких доторків та співчутливих поглядів, вони сиділи кожен сам по собі. Хлопець подумав, що, можливо, вони знову посварилися. Останнім часом він помічав, що їхні стосунки стають дедалі напруженішими. Хтозна, можливо, так було завжди, просто Лук’ян не ставав свідком, або ж у них трапилася якась подія, що надламала навіть таку чудову пару.
— А де Аліса? — запитав Лук’ян, перериваючи гнітючу тишу.
— Вона у кімнаті, — відповіла Злата, навіть не звернувши на нього погляду.
Більшу частину дня всі були вдома. Лук’ян давно вже пішов до себе в кімнату. Він не хотів потрапляти Теду на очі, коли той вирішить йти допомагати шукати дитину. Адже рекомендація сестри полягала саме в цьому: сидіти вдома та нікуди не висуватися. Тому Лук’ян просто лежав у ліжку та раз за разом прогортав новини. Нічого нового там не ставалося, та від того, що стрічка кожні декілька хвилин оновлюється, йому ставало легше.
За вікном уже вечоріло. Після дрібного дощу зранку тепер краплі голосно барабанили по склу, а гілки дерев за вікном хиталися від вітру. Поки хлопець сидів у кімнаті, віддалено чув розмови Злати та Теда. Чітких слів він розібрати не зміг, але тон розмови натякав на те, що вони знову сварилися.
Це не були ті самі гучні сварки, де чоловік та жінка опускаються до особистих образ та посилань один одного куди подалі. То була тиха сварка, коли вони просто не порозумілися. Але від того було не легше. Лук’ян думав, що саме через його появу у їхній сім’ї з’явилися проблеми. Наче він самим своїм існуванням притягував сварки у їхній дім.
Зовсім скоро він почув звук кроків по сходах, за мить скрипнула дощечка у коридорі, після цього до кімнати зайшов Тед. Він навіть не постукав, як робив це раніше.
— Не зайнятий? — запитав товариш, паралельно надягаючи кофту.
— Не дуже, — відповів Лук’ян та сів на ліжко.
Від горла і до живота опустилася тривога, вона розлилася яскраво-червоним опіком прямо по нутрощах Лук’яна. Він розумів, навіщо товариш прийшов до нього.
— Ходімо зі мною, допоможемо шукати хлопчика.
— Я… — Лук’ян опустив погляд на підлогу, — я не можу.
— Чому це? — здивувався Тед. Він осмикнув темно-зелену кофту та поглянув на товариша.
Хлопець зам’явся, йому було дуже ніяково відмовляти товаришу, тим паче у такій справі, та зараз власна безпека хвилювала його набагато більше, ніж незнайомий йому хлопчик.
— Це не моя справа, — видихнув Лук’ян, так само уникаючи зорового контакту з товаришем, — я не знаю тих людей, боюся, вони не будуть раді бачити незнайомця.
— Що ти верзеш? — насупив брови Тед, — у них зник син, тут будь-яка допомога буде важлива.
— Я розумію, я хотів би допомогти, — Лук’ян затнувся, — але не цього разу, вибач.
— Я тебе не розумію, — Тед виглядав не просто засмученим, він був злим, і злився він на Лук’яна, свого найкращого друга. — Як ти можеш відмовити у такій справі? Вони мої друзі. А якби Аліса пропала, ти б також не допомагав? — виклично запитав Тед.
Лук’ян підняв погляд, він змовчав, нічого не відповів, адже відповідь була очевидна. Звісно, йому подобалася Аліса, але жертвувати своїм життям він би не став.
— Це зовсім різні ситуації, — тільки й мовив Лук’ян, — не треба робити з мене монстра.
— Якщо тобі байдуже на горе батьків, що загубили дитину, то ти навіть гірше за монстра, — мовив Тед.
Лук’ян здивовано на нього глянув. Ці слова боляче торкнулися його серця. Він тікав до Теда не тільки через будинок та далеке місто. Лук’ян хотів перебувати поряд із близькою людиною, коли йому було кепсько. Він сподівався, що Тед зрозуміє, відчує, що у нього проблеми, та буде більш терплячим. Зараз же Лук’ян відчував пекучу злість та образу від того, що сказав Тед.
— То ось якої ти про мене думки.
— Останнім часом я тебе зовсім не впізнаю, — з розчаруванням сказав Тед, після чого голосно закрив за собою двері.
Лук’ян залишився сидіти як у воду опущений. Ця ситуація його злила, він хотів би розповісти товаришу справжню причину, пояснити, що це заради його ж безпеки, але, звісно, той би його не зрозумів. Ніхто його не розумів, він був зі своїм болем сам на сам.
Деякий час він продовжував сидіти у себе в кімнаті та обмірковувати розмову з Тедом. Йому зовсім не хотілося ні з ким бачитися та розмовляти. Лук’ян сподівався, що сьогодні він більше з Тедом не побачиться.
Поки він продовжував дивитися в телефон, знову почув кроки. Цього разу вони були неквапливі, наче хтось крався прямо до його кімнати. Він відклав телефон та прислухався. Кроки потроху наближалися до його дверей, за ними прослідував стукіт. Лук’ян знову сів.
— Відчинено, — гукнув хлопець.
До кімнати зайшла Злата. Жінка виглядала втомленою та сумною.
— Не відволікаю?
— Ні, я не зайнятий, — відповів Лук’ян.
Якусь мить Злата мовчала, наче підбирала потрібні слова.
— Не хочеш посидіти та потеревенити? — врешті-решт запитала жінка. — Сьогодні дуже паскудний день.
Після цих слів вона витягнула з-за спини пляшку червоного вина та усміхнулася до Лук’яна.
Він якусь мить вагався, але все ж таки згодився.

Вони сиділи у вітальні, прямо на тому самому жовтому дивані. Спочатку мовчки пили вино та думали про своє. Лук’ян ніколи не був фанатом вина, але те, що обрала Злата, було доволі непогане. Суміш червоних ягід та чорниці осідала на язиці, а терпкий смак пробуджував апетит. Але пили вони без сиру чи оливок — просто вино, щоб трішки розслабитися після важкого дня.
— Не ображайся на Теда, — мовила Злата, ліниво погойдуючи келих з вином, — він просто знервований через цю подію.
— Я розумію, — кивнув Лук’ян.
— Але знаєш, — вона випрямила спину, — я також не пішла допомагати і вважаю, що ти правильно вчинив.
— Чому?
Лук’ян не був згодний зі Златою. Адже, якщо не знати всієї історії, він виглядав як останній бовдур, який не хоче йти рятувати кошенятко, що застрягло на високому дереві.
— Бо ти не зобов’язаний бути хорошим, — відповіла Злата, — я маю на увазі, для всіх. Мене це бісить: чому я маю все кидати та йти всіх рятувати, коли мене саму ніхто не рятує?
— Бо так правильно, напевно, — розмірковував Лук’ян.
— Правильно для кого? — Злата сперлася на бильце від дивана та осушила келих. — У тому й суть, що ти маєш право обирати: допомагати або ні. І від твого рішення ти не стаєш хорошим чи поганим. Ти залишаєшся собою.
— Твоя правда, — тільки й зміг сказати Лук’ян.
Він задумався над словами Злати, і дійсно — у цьому була істина. Адже всі люди думають в першу чергу про себе, а вже потім про інших. Після цих її слів йому стало навіть трошки легше.
— Я бачу, ви з Тедом розходитеся в думках? — обережно запитав Лук’ян.
Злата мовчки налила собі ще вина та сумно поглянула на хлопця.
— Ми багато де розходимося в думках, — вона зітхнула, — мені навіть іноді здається — занадто сильно.
— Але це нормально, ви ж різні люди, маєте право на свою думку.
— Так, але справа в іншому. Мені здається, він просто ігнорує мою думку. Я, своєю чергою, намагаюся дослухатися, знайти компроміс, а Тед думає, що тільки він правий, а я нічого не розумію. Це образливо.
Лук’ян співчутливо кивнув. Йому було ніяково обговорювати товариша з його дружиною у того за спиною. Але ж вони не робили нічого поганого, всім іноді потрібно поговорити та отримати схвалення.
— Я впевнений, що у вас все буде гаразд, — мовив Лук’ян та підніс келих, — за вашу чудову сім’ю.
Злата тихо засміялася та підтримала тост.
Лук’ян не зчувся, як пляшка вина закінчилася. Решту вечора вони обговорювали буденні речі та навіть встигли перейти на приємні теми, почали жартувати та сміятися. Хлопцеві подобалося, що Злата нарешті відкрилася перед ним, спокійно розповідала про себе та уважно слухала його.
— Лук’яне, а не хочеш ще вина? — запитала Злата, вказуючи на пляшку.
— Не відмовився б, — згодився хлопець.
Від випитого він уже розслабився та почувався напрочуд легко й невимушено. Йому хотілося продовжувати вечір, так само теревенити зі Златою, тим самим відганяючи тривогу якнайдалі.
— Сходи, будь ласка, в магазин, — усміхнулася вона, — мені так не хочеться вставати.
— Без проблем, — Лук’ян, навіть не вагаючись, підвівся.
Він вирішив не перевдягатися, а сходити до магазину у домашніх штанах. За декілька хвилин він одягнув куртку, взув свої старі кросівки та вийшов надвір.
Холодний вітер та дощ трошки отверезили його. Він поглянув на темну вулицю та зітхнув. Зовсім не хотілося нікуди йти, тим паче у голові лунала засторога Дани: нікуди не ходити та не потрапляти на очі поліції.
Лук’ян вирішив пильно стежити за дорогою та у разі чого просто сховатися у найближчому місці.
Дорога до магазину була безпечною. Він швиденько обрав вино, розрахувався та швидким кроком пішов у напрямку дому. Хлопець уважно стежив за вулицею та дорогою. Але жодного поліціянта не побачив. Людей ні на вулиці, ні в магазині не було. Мабуть, у таку погоду всі вже давно сиділи вдома та готувалися до сну. Окрім, звісно, тих, хто пішов шукати того зниклого хлопчика.
Він звернув за ріг та полегшено видихнув: жодної людини поряд не було, до будинку залишалося всього лише 5 хвилин прогулянки. Лук’ян був упевнений, що цього вечора не буде ніяких пригод.
Але коли він наближався до будинку, звернув увагу на ту саму будівлю, з якої на нього дивилася бабця. Він дивився всього лише пару секунд, та цього вистачило, аби помітити її.
Та сама жінка цього разу стояла на вулиці. Далекий ліхтар ледь-ледь освітлював частину її дворика, а вона стояла у тіні та так само пильно дивилася на Лук’яна.
Ноги стали важкими, а подих збився від страху. Хлопець на якусь мить зупинився, не відводячи погляду від старої. Він подумав, можливо, йому здається, може, то уява грає з ним. Але коли та жінка вийшла із тіней та пішла прямо до нього, страх заполонив його мозок. Лук’ян ледь знайшов у собі сили побігти. Тримаючи вино в одній руці, він біг до будинку Теда, поки кров шуміла у вухах.
Коли він доторкнувся до ручки дверей, готовий вихором влетіти у будинок, крізь шалене серцебиття почув скрипучий голос по інший бік огорожі:
— Я тебе все одно наздожену!