Розділ 8 (частина 1)

Наступного дня сталося щось погане. Лук’ян це відчув, як тільки прокинувся. Якась невідома небезпека електризувала повітря, навіть дихати було важко. Останнім часом хлопець був дуже чутливим до подібних речей. Він не розумів, чи то у нього дуже гарна інтуїція, чи, можливо, прогресуюча параноя дає своє.
Коли він спустився на перший поверх, переконався в тому, що сталася біда. Цього ранку Тед із Златою також бігали будинком, та цього разу в обох був переляканий вираз обличчя. Тед з кимось розмовляв по телефону, голос його був тихим та звучав нижче, ніж зазвичай, а Злата, своєю чергою, міряла кроками кімнату, поглядаючи на чоловіка, та гризла ніготь на вказівному пальці.
Коли Лук’ян хотів було запитати, що трапилося, Злата приклала палець до губ, наказуючи йому мовчати. Хлопець присів на бильце жовтого дивана та долучився до підслуховування Тедової розмови.
— Ага, я зрозумів, — кивнув чоловік, — ти телефонував його батькам? — Лук’ян не чув, що відповідав голос із телефона, але, судячи з обличчя Теда, нічого хорошого там не було. — Добре, тоді я скоро прийду. Так, усе буде добре, тримайтеся.
Він поклав слухавку та поглянув на Злату. Жінка запитально скинула голову, навіть не промовивши запитання вголос.
— Вони його не бачили з учора. Кажуть, пішов гуляти до подружки і не повернувся.
— А що сказали батьки подружки? Коли він пішов? — запитала Злата, так само тримаючи палець у роті.
— Сказали, ще о 4-й годині.
Лук’яну було незручно втручатися, але цікавість зіграла свою роль.
— Щось трапилося?
— Так, — відповів Тед, — учора ввечері син наших друзів зник.
Лук’ян аж отетерів від почутого. Він якийсь час просто дивився собі під ноги. Розумів, наскільки ця ситуація серйозна. Адже коли щось трапляється з дітьми, все місто підіймається та йде шукати. Він навіть не міг уявити, що зараз переживали батьки того хлопчика.
— Він пішов гуляти до подружки і не повернувся, — розповідав Тед, так само стискаючи телефон у руці. — Сказав, що залишиться на ніч, але ще о 4-й годині дня вирушив начебто додому, але до цього часу так і не з’явився.
— Який жах, — Злата закрила рот рукою, — що ж із ним могло статися?
— Не знаю, — похитав головою Тед та обійняв Злату за плечі, — я добре знаю його батьків, вони дуже гарні люди.
— Можливо, потрібна якась допомога? — запитав Лук’ян.
Направду, він не дуже хотів допомагати, адже чудово розумів, що така справа не може обійтися без поліції. А от з поліцією хлопець зовсім не хотів мати справу. Але, звісно, з його боку було правильно хоча б тактовно запитати.
— Поки не знаю, — відповів Тед, — скоріш за все, вони йтимуть шукати хлопця разом із поліцією. Я планую долучитися.
Лук’ян замовк, він не хотів поки що обіцяти допомогу. Був зовсім не впевнений, що зможе. Також він думав про те, що у цьому містечку він новенький, згадував усі ті погляди перехожих, що вивчали його та перешіптувалися. Можливо, ті ж самі люди розкажуть поліції про нього, щоб ті перевірили новоприбулого. А така перспектива йому зовсім не подобалася. Навіть якщо про ту дівчину біля бару так само немає новин, Лук’ян був не впевнений, чи зможе триматися спокійно при розмові з поліцейськими та чи не почне казати щось зайве.
— Піду подихаю повітрям, — Лук’ян піднявся, швидко надягнув куртку та вийшов надвір, навіть не дочекавшись відповіді.
Холодний вітер скуйовдив його волосся, а в обличчя неприємно моросив дощ, що всю ніч барабанив по склу. Хлопець закутався у куртку ще щільніше та рушив уздовж вулиці.
Він швидко витягнув телефон та набрав Дану. Йому потрібно було прямо зараз пересвідчитися, чи сестра не дізналася нічого нового. Аж руки тремтіли, коли він тримав телефон біля вуха та слухав гудки, і це було зовсім не від холоду.
— Слухаю, — відповіла сестра.
— Дано, є новини? — не вітаючись, запитав Лук’ян.
— Поки ні. А що сталося?
— У цьому місці зникла дитина.
— Я сподіваюся, ти не брав участі у цій події? — сухо запитала сестра.
— Звісно ні, але справа в іншому, — Лук’ян нервово ковтнув, — зовсім скоро тут буде поліція, можливо, навіть зараз вона вже тут. Що мені робити?
Він чудово розумів, наскільки це дивне питання, розумів, що сестра не скаже нічого корисного — того, про що він сам би не здогадався, але нічого не зміг придумати кращого.
— Не потрапляй їм на очі, — відповіла сестра, — посидь сьогодні вдома. Не висувайся і не грай у героя, зрозумів?
— Так, — вітер пронісся з новою силою, збиваючи каптур із його голови.
— Де ти зараз?
— Вийшов на вулицю, щоб тобі зателефонувати, — Лук’ян на мить задумався, — Тед збирається йти допомагати у пошуках.
— Він чудова людина, — скептично мовила Дана, — але тобі я не раджу наслідувати його приклад. Я поки що не чула новин про ту дівчину, та ризикувати не треба. Ти ж розумієш, що не все, що знає поліція, дізнаємося і ми? Тому треба бути дуже обережним.
— Розумію, — Лук’ян дивився собі під ноги, ховаючи обличчя від вітру, — добре, тоді я повертаюся додому.
— Ага, давай. Будь обережним.
— Дякую.
Він сховав телефон до кишені та підняв очі. На якусь мить його ноги стали такими важкими, що, здавалося, він не зможе ступити й кроку. За пару будинків Лук’ян побачив дві поліційні автівки та групу людей, що стояла на маленькому дворику.
Хлопець і не зчувся, як опинився майже на головній вулиці. Прямо на розі, де вони з Тедом зазвичай звертали праворуч, там і була домівка тих самих нещасних батьків. Ніде більше людей не було. Здавалося, щонайменше половина містечка прийшла до них, і всі стояли колом, щось обговорюючи. Обличчя у людей були сумні, стурбовані, деякі люди навіть сварилися.
Лук’ян же просто стояв та спостерігав. Він бачив чотирьох поліціянтів, що говорили з жінкою, яка голосно плакала та намагалася щось пояснити. Лук’ян впізнав ту жінку: коли вони з Тедом йшли перший раз у магазин, вона з ним привіталася, тоді жінка йшла з маленьким хлопчиком за руку. Лук’ян фізично не міг відвести погляду від натовпу, хоча його внутрішній голос просто волав йти назад якомога швидше. Але не втікати — це головне, тримати себе в руках та виглядати непідозріло. Хлопець помітив, як деякі люди з натовпу звертають на нього погляди.
Хлопець видихнув парою та повільно розвернувся у протилежний бік. Погляди тих людей пропікали спину та змушували ноги прискорюватися, та Лук’ян з усіх сил стримував себе,  продовжуючи йти до будинку Теда неквапливими кроками. Він уже чув, як хтось кричить його ім’я, як натовп біжить прямо до нього, відчував шалене серцебиття.
Але коли єдиний раз озирнувся, зрозумів, що то була його уява. Натовп стояв на тому самому місці, а поліція так само займалася своїми справами, навіть не звернувши на нього уваги. Хлопець ще трошки пройшовся, а як упевнився, що він достатньо далеко, побіг так швидко, як тільки міг.