Розділ 7 (частина 2)

Після того як із посудом було завершено, Злата швиденько зібрала доньку до садочка: заплела акуратні косички, поки та дивилася мультик на телефоні, та вдягла чисту випрасувану суконьку ніжно-рожевого кольору. Як виявилося, верхній одяг займав найбільше часу. Аліса вередувала і не хотіла надягати той комбінезон, у якому ледь могла ходити. Та згодом Злата закінчила з приготуваннями й тяжко зітхнула.
— Отже, садочок Аліси розташований не так далеко. Доходиш до головної площі, там одразу направо, пару кварталів — і ти на місці, — пояснила Злата.
— Мамо, — погукала Аліса, — я знаю дорогу! Я можу показати Лук’янові, як туди йти.
— Молодчина, — усміхнулася жінка, — так, якщо що, Аліса покаже куди йти.
— Добре, буде зроблено, — відповів хлопець, одягаючи куртку.
— Ще раз дякую, — Злата тепло посміхнулася, — мені дійсно приємно, що ти вирішив допомогти.
— Завжди будь ласка, — відповів Лук’ян і вийшов з Алісою на вулицю.
Погода сьогодні була не надто приємна. Золотаве листя уже майже повністю опало з дерев, а холодний вітер та сіре небо віщували дощ. Лук’ян повільно йшов разом з Алісою, розглядаючи околиці. Вони саме минали сусідній будинок. У Лук’яна пішов мороз шкірою від згадки про ту страшну бабусю, яка лише пару днів тому дивилася на нього з вікна. Хлопець нікому не розповів про те, що сталося, адже був впевнений, що то просто стара людина, яка задивлялася на вулицю. Хоча це й виглядало доволі моторошно, нічого кримінального в цьому не було, і якби він розповів Теду, що якась бабця спостерігала за ним, товариш би точно його не зрозумів. А Лук’ян намагався здаватися нормальним, наскільки йому дозволяла власна психіка. Він не хотів шугатися кожного перехожого та піддаватися своїй параної, адже якщо так триватиме й далі, можна взагалі втратити здоровий глузд.
— Лук’яне, — покликала його Аліса, — дивись!
Дівчинка вказала пальчиком у теплій рукавичці поперед себе. Прямо до них біг собака. То був скоріше навіть невеличкий песик. Тварина розкрила пащу і, завзято виляючи хвостом, мчала прямо до Аліси. Лук’ян злякався. Він ніколи особливо не любив тварин, а бродячих псів — і поготів. У його житті часто траплялися ситуації, коли на нього нападали зграї безпритульних собак. Нічого серйозного, але ситуації все одно залишалися вкрай неприємними.
Лук’ян швидко зреагував і підхопив Алісу на руки, аби захистити від тварини. Та замість страху дівчинка засміялася, простягаючи руки до пса. Той, своєю чергою, сперся передніми лапами на ноги Лук’яна і тягнувся до Аліси. Собака не гавкав і не оскіряв ікла — здавалося, вони з Алісою давні знайомі, які довго не бачилися.
— Лук’яне, не бійся, це мій друг! — вигукнула Аліса.
Хлопець на мить завагався, а потім опустив дівчинку на землю.
Невеличкий пес підскочив до неї й почав облизувати обличчя, поки дівчинка задоволено сміялася та гладила його.
— Я бачу, ви давно знайомі, — усміхнувся Лук’ян.
— Так, це Руді, — представила собаку Аліса, — він живе біля садочка і часто приходить до нас гратися. Ми з татом приносимо йому смаколики та вологий корм.
— Це чудово, — усміхнувся Лук’ян.
Пес дійсно виявився доволі дружнім і, на перший погляд, безпечним. На вигляд це було підросле цуценя, звичайний дворовий собака із золотистою шерстю та білими плямами на мордочці й кінчиках лапок. Пес бігав навколо Аліси, завзято розмахуючи хвостиком, наче просив ще погратися.
— Добре, Алісо, — Лук’ян узяв її за руку, — ходімо, а то спізнимося в садок.
Вони покрокували далі, праворуч головною вулицею, прямо як і казала Злата, а пес тим часом ішов поряд, наче й сам показував дорогу Лук’яну.
— Це дуже гарний пес, — розповідала Аліса, — тато казав, що якісь погані люди залишили його на вулиці, і він зараз живе прямо біля нашого садочка. Мені так шкода песика.
Лук’ян поглянув на собаку, і справді — той виглядав худим та змученим. І хоча на перший погляд хутро його здавалося здоровим і явних хвороб видно не було, хлопець помітив, що собака кульгає на одну лапу. Звісно, йому було шкода тварину. Хоча він ніколи не полюбляв тварин настільки, щоб заводити власну, та все одно не розумів людей, які ось так просто могли покинути живу істоту на вулиці, ще й у таку холодну пору року. Це було справжнє звірство.
— Мені також його шкода, — відповів Лук’ян. Собака підійшов до нього, обережно принюхуючись до руки.
Хлопець простягнув долоню і дозволив псові лизнути її вологим язиком.
Решту дороги Аліса розповідала Лук’яну, як сама давно мріє про собаку, та, мовляв, тато поки що не дозволяє, каже, що то велика відповідальність. Мама з ним згодна, і Лук’ян розумів чому. Адже якби в домі з’явився ще й собака, то у бідолашної Злати взагалі б не залишилося вільного часу, а всі питання з догляду за твариною лягли б на її плечі. Але він також розумів Алісу, адже глибоко в дитинстві він і сам мріяв про чотирилапого друга. Лук’ян уявляв собі великого та вірного пса, який став би справжнім товаришем для нього та захищав би хлопчика від п’яного батька. Та він навіть не намагався запитати маму щодо домашнього улюбленця — одразу знав, що відповідь буде «ні». Адже собаку треба годувати та доглядати за ним, а поки Лук’ян був у школі, то взагалі страшно було уявити, що могло статися з тією твариною, якби батько повернувся додому напідпитку.
Хлопець виринув із темних думок, оскільки вони з Алісою вже наближалися до садочка. Одноповерхова будівля була вся розмальована різнокольоровими зображеннями тварин та квіточок. Передній дворик уміщав у собі силу-силенну дитячих гойдалок, каруселей та розкиданих іграшок. Коли вони з Алісою підходили, Лук’ян помітив, що багато дітей уже бавилися на вулиці.
Такі ж самі дітлахи, як Аліса, у таких же надутих комбінезонах бігали двориком та голосно сміялися. Хтось стояв біля виховательки й плакав, тримаючи ту за руку, а двоє жінок стояли поряд, щось обговорюючи. Лук’ян підвів Алісу до воріт та присів біля неї.
— Ми на місці, — усміхнувся Лук’ян, — біжи гратися.
— Дякую, Лук’яне! — Аліса розвернулася і разом із собакою побігла до виховательки, аби привітатися.
Лук’ян продовжив стояти біля воріт, вагаючись, чи потрібно підходити і йому. З одного боку, він свою частину обов’язків виконав: привів дитину цілою та неушкодженою до садочка. Але з іншого — вихователька бачила його вперше. Цікаво, наскільки серйозно вони ставляться до дітей у таких ситуаціях, коли дитину приводить не хтось із батьків, а, скажімо, друзі сім’ї. Він спостерігав, як Аліса привіталася з вихователькою та побігла до друзів. А доросла жінка перевела погляд на Лук’яна. Вона дивилася із пересторогою, уважно розглядаючи хлопця з голови до п’ят, від чого Лук’ян знову почав нервувати. Він відчував себе наче під мікроскопом, але замість того, щоб сердитися, фальшиво усміхнувся та махнув рукою виховательці, вітаючись. Та жінка не відповіла взаємністю. Натомість вона закрокувала до нього, так само пильно розглядаючи обличчя Лук’яна.
— Добрий день, — привіталася вона та вийшла з-за воріт, — а ви?..
— Вітаю. Мене Лук’яном звати, я привів Алісу у садок, — пояснив хлопець, так само тримаючи натягнуту усмішку.
— А ви ким їй доводитеся? — знову запитала жінка.
Виглядала вона так, як і притаманно виховательці: повненької статури, з добрими, але пильними очима та круглими окулярами, що від її подиху уже трохи помутніли.
— Я товариш її тата, Теодора. Вирішив допомогти Златі та відвести Алісу до садочка, — відповів Лук’ян. Він думав, Злата зателефонує виховательці й попередить, та, схоже, вона зовсім про це забула, бо жіночка виглядала стурбованою.
— Добре, я зателефоную Златі, уточню, — кивнула врешті-решт вона і, не прощаючись, розвернулася, поспішаючи до дітей.
Лук’ян видихнув і перестав усміхатися. І хоча він розумів, що це частина її роботи, все одно відчував себе як на допиті. Від цього тривога почала посилюватися, а спогад про вбивство знову виринув із пітьми. Хлопець уже збирався йти геть, як до нього озвався якийсь чоловік.
— Не надто приємна жіночка, еге ж? — усміхнувся до нього незнайомець.
Хлопець тримав за руку маленьку дівчинку, яка спідлоба дивилася на Лук’яна.
— Погано з нею знайомий, — відповів Лук’ян, намагаючись якомога швидше вирушити додому.
— Це ти Алісу привів? — знову запитав той.
— Так.
— Не бачив тебе раніше, її в основному Злата приводить.
— Так, я друг сім’ї, нещодавно в гості приїхав.
— Он воно що. Захар, — хлопець простягнув руку.
Лук’ян відповів на рукостискання.
— Лук’ян.
— А це Мілана, — хлопець вказав на маленьку дівчинку, яку так само тримав за руку, — вони з Алісою дружать, тому і зі Златою я добре знайомий.
— Зрозуміло, — натягнуто усміхнувся Лук’ян.
Йому кортіло якнайшвидше покинути це місце, адже галас дітей та гавкіт собаки починали діяти йому на нерви, а цей новий знайомий був зовсім йому не цікавий.
— Мені вже час, — почав прощатися Лук’ян.
— Ой, я також уже буду йти, почекай! Я відведу Мілану до виховательки й підемо разом, нам все одно в один бік.
Хлопець швидко закрокував до виховательки, ведучи дитину за собою. Лук’ян тяжко зітхнув: йому зовсім не подобалася перспектива йти разом із малознайомим хлопцем, намагаючись виглядати дружнім та милим. Але й збрехати він не міг, адже дорогу додому знав тільки одну. Тому змирився з тим, що доведеться ще трішки зробити вигляд, ніби йому дуже цікаво спілкуватися з молодими батьками та теревенити про їхніх дітей.
Йшли вони дійсно в одному напрямку. Той хлопець розповідав Лук’яну про всілякі дрібниці, які той майже не слухав, поринувши у свої думки.
— Ось, тому Мілана тепер не їсть арахіс, — закінчив історію хлопець, — а ти як, надовго приїхав?
— Поки важко сказати, — відповів Лук’ян, який всю історію про арахіс прослухав, — думаю, за тиждень уже буду повертатися додому.
— Зрозуміло, — усміхнувся хлопець, — своїх дітей не маєш?
— Ні, — усміхнувся Лук’ян, — поки не планую.
— Я також.
Лук’ян запитально поглянув на Захара:
— А як же Мілана?
— Ой, ні, — засміявся той, — вона моя молодша сестра.
— Он воно що, — кивнув Лук’ян.
— Так, наглядаю за нею, поки мама зайнята роботою.
— Ясно, — Лук’ян поглянув на розвилку і полегшено видихнув, — що ж, мені вже час, радий був потеревенити.
— Навзаєм, ще побачимось, — махнув рукою Захар та пішов ліворуч.
Лук’ян сподівався, що ця зустріч більше не повториться. Він повільно йшов до будинку, розмірковуючи про те, що, можливо, варто поки не повертатися і дати Златі ще деякий час побути наодинці. Планував прогулятися лісом, що знаходився прямо за будинком Теда, та подихати свіжим повітрям, поки за ним ніхто не буде спостерігати.
Та поки Лук’ян міркував, телефон у кишені завібрував. Хлопець поглянув на екран. Він очікував, що це Злата телефонує уточнити, чи знайшли вони з Алісою дорогу, або Дана вискочила на обід та хоче запитати, як у нього справи. Та замість знайомих імен посеред екрана висвітилося: «Невідомий номер». Лук’ян якийсь час дивився, як виклик продовжується, вагаючись, брати слухавку чи ні. Тривога прокотилася всім тілом, наче сама інтуїція забороняла йому відповідати.
Лук’ян видихнув та прийняв виклик. На тому кінці дроту ніхто нічого не казав. Якусь мить було настільки тихо, що хлопець уже подумав, ніби просто помилилися номером. Та коли він прислухався ще раз, мороз пройшов шкірою хлопця, а серце загупало сильніше. На тому кінці він почув ледь помітне дихання.