Розділ 7 (частина 1)

— Алісо, припини бігати під ногами! — гримнула Злата.
Жінка саме порпалася на кухні: поспіхом готувала сніданок, мила посуд та намагалася зробити простір хоч трохи чистішим. Тим часом Аліса бігала навколо, голосно сміючись, — вона гралася маленьким плюшевим ведмедиком, удаючи, що втікає від нього. Поки Лук’ян спостерігав за дівчинкою, вона навіть встигла кілька разів упасти, та замість того, аби плакати й скаржитися, знову підводилася і бігла в інший бік.
У цей же час Тед, нервуючись, ходив будинком і намагався якомога швидше зібратися на роботу. Чоловік виглядав виснаженим, що було незвично для Лук’яна.
— Злато, ти скоро? — гукнув Тед із вітальні.
— Майже готово, — відповіла Злата, розкладаючи омлет на тарілки.
Цього ранку Лук’ян прокинувся від гамору на першому поверсі. Хлопець устиг занервувати й швиденько спустився вниз, аби дізнатися, у чому справа. Як виявилося, Тед звечора не завів будильник, тому зараз страшенно запізнювався на важливу робочу зустріч.
Хоча в будинку панував ранковий хаос, було у цьому щось приємне. Лук’ян спостерігав за гарячковими зборами Теда, заплутаним після сну волоссям Злати, маленькою Алісою, яка зараз повністю поринула у свою гру. І це здавалося таким затишним та інтимним, що Лук’яну було навіть трохи ніяково, наче він підглядав за людьми у вікна.
— Дякую, люба, — Тед, навіть не сідаючи на стілець, швидко впорався зі сніданком, уминаючи гарячий омлет за обидві щоки.
— Не поспішай так, — скомандувала Злата, — ти не так сильно запізнюєшся.
Замість відповіді Тед щось промимрив, намагаючись пережувати їжу і паралельно глибоко дихаючи ротом — мабуть, омлет був дуже гарячим.
— Ну звісно, сам же не поставив будильник, а тепер навіть поснідати нормально не в змозі, — продовжила бурчати Злата, згрібаючи весь посуд у мийку.
— Давай допоможу, — Лук’ян встав із-за столу й ходив кухнею, намагаючись зарадити з прибиранням.
— Ой, дякую, Лук’яне, — посміхнулася Злата, — бо в цьому будинку всі, напевно, думають, що я служниця.
— Не вигадуй, — відповів Тед, який уже пережував сніданок, — ти моя кохана жінка, яка мені дуже допомагає.
Тед підійшов до Злати, аби поцілувати її в щоку, та Лук’ян помітив дивний жест. Це сталося всього за частку секунди, але неабияк здивувало хлопця. Коли Тед потягнувся губами до Злати, та на якусь мить відвернулася, наче намагалася сховатися від поцілунку чоловіка. Тед, здавалося, цього навіть не помітив, бо одразу після цього оглянув кімнату, перевіряючи, чи нічого не забув, а потім голосно попрощався і швидко вийшов із будинку.
У домі стало тихо. Лук’ян поглянув на Злату, яка стояла біля мийки й невдоволено позирала на гору посуду. Аліса тим часом побігла до себе в кімнату, продовжуючи гру з плюшевим ведмедиком. У цій картині Злата й справді виглядала наче Попелюшка: зі змученим обличчям, скуйовдженим волоссям та поглядом, у якому відчувалася прихована відраза. Вона тяжко зітхнула і взялася мити посуд.
— Я допоможу, — Лук’ян став поряд. Він швидко знайшов чисту ганчірку і почав витирати посуд, який щойно вимила Злата.
— Дякую, — тільки й мовила жінка.
Якийсь час вони мовчки мили посуд, дивлячись кожен на свої руки. Лук’яну це мовчання було дискомфортним, наче напруга, що повисла в повітрі. Хлопець міркував, чи варто починати якусь невимушену розмову, чи, може, Злата хоче побути наодинці зі своїми думками. Але заговорила вона перша.
— Ти вибач за цей гармидер, — тихо мовила вона. Через воду, що сильним напором текла з крана, Лук’ян ледь почув її слова.
— Все добре, — відповів він, — у всіх буває.
— Нормальні люди ставлять собі будильники, — фиркнула жінка, — а не прокидаються за годину до зустрічі, а потім підіймають на ноги весь будинок, бо не зібрали всі потрібні речі звечора.
Жінка супилася і намагалася віддерти засохлу пляму на тарілці. Лук’ян же здивовано поглянув на неї. Він і не думав, що у цієї сім’ї можуть бути сварки через такі дрібні побутові ситуації. Звісно, вони такі ж люди, як і інші, та вони можуть сваритися та сердитися один на одного, але хлопець все одно був здивований. Адже він пам'ятав той період, коли вони тільки познайомилися, бачив, як горіли очі, бачив ту саму чисту та справжню любов. Йому здавалося, що вони створені один для одного, і навіть не міг уявити, як вони сваряться стосовно будильника чи непомитого посуду.
— Вибач, — мовила Злата, — не треба було цього казати.
— Не переймайся.
— Ні, просто… — жінка тяжко зітхнула, — це просто важко, коли один день схожий на інший. З появою Аліси я наче перестала існувати. Кожен день одне й те саме: приготувати їсти, вимити посуд, прибрати — і все по колу. Розумієш, від цього втомлюєшся.
— Звісно розумію, — співчутливо кивнув хлопець, — а ти не думала зайнятися чимось? Ну, типу знайти роботу або нове хобі?
— Думала, але це не так просто, — Злата подала Лук’яну вимиту чашку, — мені немає на кого залишити Алісу. Вона часто вередує у садочку, тому я її забираю, як тільки починається тиха година. А яка ж тут може бути робота, якщо вільного часу у мене тільки пів дня, а іноді й того немає.
— Але ж відпочивати також потрібно, — Лук’ян хвильку подумав. Йому дійсно хотілося якось допомогти Златі. Тим паче, що тільки вчора йому здалося, ніби вона пом’якшила ставлення до нього, і хлопцеві хотілося цю прихильність тільки укріпити. — Слухай, а ти сьогодні збиралася вести її до садочка?
— Так, за пів години уже треба виходити, — Злата звернула блакитні очі до Лук’яна, — а що?
— Давай я її відведу? — запропонував Лук’ян. — А що, мені не важко. А у тебе якраз буде час, щоб побути наодинці, трохи відпочити, можливо, навіть випити кави, — усміхнувся хлопець.
Але замість полегшеної посмішки він побачив лише сумнів. Жінка похитала головою і знову взялася за тарілки.
— Мабуть, краще не треба, — відмовилася вона, — тобі не потрібно брати на себе відповідальність батька, я сама відведу її.
— Злато, мені не важко, — знову наполіг Лук’ян, — тим паче, ви дозволили мені мешкати у вашому будинку, кожного ранку ти готуєш смачні сніданки. Я вам дуже вдячний за це, тому мені хотілося б також допомогти. А це найменше, що я можу запропонувати.
Злата якийсь час міркувала. Лук’ян бачив у її погляді вагання, щоправда, він не розумів, у чому саме жінка сумнівається. Можливо, вона просто не звикла до допомоги в таких речах, або ж, у гіршому випадку, вона не довіряє дитину Лук’яну. Звісно, її можна було зрозуміти, адже мати завжди переймається за малечу, іноді навіть частіше, ніж того потребує ситуація. Навіть якби вона відмовилася і прямо сказала, що не довіряє Алісу Лук’яну, він би не образився.
— Ну добре, — мовила Злата та посміхнулася, — умовив.
— Я радий, — Лук’ян також усміхнувся жінці.