Розділ 6 (частина 2)

Поки Лук’ян крокував до магазину, відчував себе йолопом. Що може бути більш ніяковим, ніж розбити посуд у гостях? Тільки вчора Злата дала йому зв’язку ключів, тим самим проявила довіру та тепло. Лук’ян радів, що вона почала ставитися до нього трошки м’якше, і тут така необачність. Вранці вона сварилася з Тедом, а потім ще й його товариш розбив її келих.
Лук’ян крокував уже знайомою дорогою, він дивився собі під ноги, намагався не зустрічатися поглядами з перехожими, які, він був упевнений, так само скоса за ним спостерігали. До магазину він дійшов доволі швидко, проскочив відділ із фруктами та овочами, пройшов повз крупи та пішов у самий кінець супермаркету, де й знаходились всілякі дрібнички, прямо біля туалетного паперу, мийних засобів та сухого корму для тварин. Хлопець розглядав стелажі навколо, та саме посуду зовсім не бачив. Він уже встиг розчаруватися, як тут відчув руку у себе на плечі.
Тієї ж миті його серце пропустило пару ударів, хлопець завмер та затамував дихання. Наскільки неочікуваним був той дотик! Лук’ян повільно повернув голову та полегшено видихнув. На нього дивилася Міра та усміхалася.
— Привіт, налякала тебе?
— Зовсім ні, — видихнув хлопець, тим часом у його голові вже загули сирени поліції та промигнули кадри в’язниці, — неочікувана зустріч.
— Так, я не думала тебе тут побачити. Що шукаєш?
— Дрібниці, — відмахнувся Лук’ян, — розбив посуд, хочу купити новий.
— Ой, то ти не там шукаєш, — знову усміхнулась Міра, — повір мені, я розуміюся на посуді, через день ходжу та поповнюю колекцію келихів у бар, сам розумієш чому.
— А що, багато бешкетників, що б’ють посуд? — усміхнувся Лук’ян.
— Аякже, вони ж думають, я їх друкую, — Міра махнула головою у бік виходу, — ходімо, я покажу тобі магазин, де можна придбати посуд.
— Буду дуже вдячий, — кивнув Лук’ян.
Дівчина швиденько покрокувала до виходу, її руде волосся цього разу було без зачіски та вільними локонами спадало на спину. Коли вони вийшли з магазину, теревенили про всілякі побутові справи. Лук’ян навіть здивувався, як йому було просто знайти спільну мову із цією дівчиною.
Для нього завжди це було випробуванням — підтримувати оці бесіди ні про що з малознайомими людьми. Йому ніколи не було цікаво, як справи у людей, та й про свої розповідати він не любив. Але саме з цією дівчиною у нього виник незрозумілий та дуже відчутний зв’язок. Вони розмовляли про бар, Міра розповідала про постійних відвідувачів та смішні ситуації, що траплялись на роботі. У свою чергу Лук’ян поділився, що раніше також працював у цій сфері. Розмова лилася розмірено та приємно, поки вони крокували містом.
Той магазин, який так рекламувала Міра, знаходився не так і далеко, одразу за рогом супермаркету, за п’ять хвилин прогулянки. Вони зайшли всередину, над головами пролунав дзвоник, який сповіщав робітників магазину про нових відвідувачів. Лук’ян роззирнувся.
Магазин був повний всіляких різних дрібничок. Хоча на перший погляд він уміщав у собі тільки два ряди, але посуду тут було багато: різноманітні набори тарілок, декоративних чашок із зображенням квітів та всілякими написами, знизу були ряди каструль, сковорідок та чайників, а вище знаходились всілякі дрібнички, такі як ароматичні свічки, підставки, декоративна зелень та багато всього іншого. Міра повернулась до Лук’яна.
— То що саме ти розбив, тарілку?
— Ні, келих.
— О, ти прямо за адресою! — засміялась дівчина й обережно взяла Лук’яна за руку та повела до стелажа в кінці магазинчику. Хлопець аж здивувався такій тактильності, і хоча він також відчував до дівчини симпатію, йому було ніяково.
Вони зупинилися прямо перед великим вибором різноманітних склянок, пивних кухолів та келихів для вина. Лук’ян пробігся поглядом по асортименту та полегшено видихнув.
— Ось, — він вказав на тендітний келих для червоного вина на тоненькій ніжці, — у неї був такий самий.
— Чудовий вибір, — діловито кивнула Міра, — тоді ходімо до каси.
Хлопець швиденько розрахувався. Келих спакували у маленьку коробочку, дбайливо обгорнувши його поліетиленовою плівкою із бульбашками, які він так полюбляв лопати.
— Справу зроблено, — інспектувала Міра, притримуючи двері для Лук’яна.
— Слухай, дякую, якби не ти, я б ніколи в житті не знайшов той магазин.
— Без проблем, — Міра знову усміхнулась, — тож мені час уже йти, а то батько буде сердитися.
Лук’ян запитально поглянув на дівчину.
— Він залишився у барі, поки я вийшла на обід, — пояснила Міра, — взагалі, то його бар, а я там працюю вже доволі давно, з самого дитинства готувалася допомагати татові.
— Он воно що. Ну, то у тебе гарно виходить.
— Приємно чути. Тоді побачимось ще?
— Обов’язково.
Міра махнула хлопцю рукою та швиденько пішла в інший бік, поглядаючи на наручний годинник.
Лук’ян покрокував до свого тимчасового дому, сам собі дивуючись. Поки він спілкувався із новою знайомою, його голова була ясна, ніякі привиди минулого чи звична тривога його не турбували. Він зрозумів, що дуже сильно скучив за цим відчуттям безпеки та спокою. Невже нормальні люди завжди так себе почувають?
Поки хлопець йшов, вирішив зателефонувати сестрі. Він якраз звернув за ріг, перехожих тут було набагато менше, ніж в центрі містечка, тому йому здалося гарною ідеєю запитати у Дани, чи вона не чула нічого нового. Адже усі ці справи обговорювати в будинку Теда він би ніколи не став, навіть якби знаходився у своїй кімнаті. Після двох гудків почувся голос сестри.
— Привіт, у тебе все добре?
— Привіт, так, — відповів Лук’ян, — у тебе як справи?
— Не лякай мене так, — видихнула дівчина, — я вже подумала, ти знову потрапив у якусь пригоду.
— Ні, все добре, — Лук’ян зробив паузу, — нічого нового не дізналася?
— Ні, — коротко відповіла Дана, — поки ніяких новин немає.
— Добре, мабуть.
Хлопець почув шелестіння паперу та звук клавіатури по той бік слухавки.
— Ти на роботі?
— Так, роботи сьогодні дуже багато, — відповіла сестра. — Віолето, допоможи, будь ласка, ось із цим, — погукала сестра когось зі свого офісу.
— Якщо ти сильно зайнята, то не буду відволікати.
— Так, давай пізніше поговоримо, бо у мене сьогодні новий стажер, треба всьому навчити, багато чого показати, та й моєї роботи купа, тому зараз не дуже зручно розмовляти.
— Зрозумів, тоді бувай.
— Ага.
Дана кинула слухавку. Хлопець поклав телефон у кишеню та продовжив крокувати до будинку, обмірковуючи, чи пробачить його Злата за розбитий келих.