Розділ 6 (частина 1)

 Всю ніч Лук’ян не міг заплющити очей. У нього перед обличчям постійно з’являлася та стара бабуся, що визирала з вікна. Вона виглядала напрочуд моторошно. Здавалось, знає секрет — той самий секрет Лук’яна.
Хлопець крутився всю ніч, намагаючись поспати хоча б пару годин, але як тільки він трішки розслаблявся, йому ввижалося, що його руки знову липкі та мокрі від крові. Він чув белькотіння тієї дівчини, чув, як сильно гупає його власне серце, наче намагається втекти з тіла, аби тільки більше всього цього не відчувати.
Лук’ян сподівався, що кошмари будуть його турбувати тільки перший час, а надалі він уже зможе нормально спати, бо якщо так продовжиться й надалі, то і до другого вбивства недалеко.
Аж раптом в коридорі скрипнула підлога. Лук’ян розплющив очі та поглянув на зачинені двері. Серце почало гупати ще сильніше. Звісно, це всього лише стара дошка — мабуть, Тед спускається на перший поверх попити води, або Аліса прокинулася серед нічі, щоб побігти до батьків у спальню, бо наснився кошмар.
Почувся кашель Теда. Лук’ян видихнув: ну звісно, це Тед, він просто спускався до туалету або попити води, і ніхто Лук’яна не переслідував. Але тривога продовжувала тримати його міцними руками. Хлопець далі лежав у ліжку й намагався заспокоїтися. Він не розумів, чому аж так сильно нервує.
Адже все добре, його не шукає поліція чи хтось там ще, у новинах та дівчина не траплялась, а значить — все обійшлося. Ну і, звісно ж, інші люди просто не можуть знати про те, що він накоїв. Лук’ян почав глибоко дихати, сподіваючись, що це допоможе.
Як виявилося, метод працював: Лук’ян і справді зміг заснути, хоча і неглибоким, тривожним сном.
Зранку йому стало краще. Хоча він і почувався як останній шматок лайна, але все ж краще, ніж уночі. Лук’ян знову гортав стрічку новин, і, звісно, нічого нового там не сталося. Хлопець із полегшенням зітхнув та попрямував на кухню. Ще в тому моторошному коридорчику він чув, як Тед і Злата щось обговорюють.
— А я кажу: потрібно одразу все зробити і забути, бо як прийде зима, це буде не так легко, — супилась Злата.
— Люба, не переймайся, я все зроблю, — Тед сидів на своєму місці в центрі столу та читав якийсь журнал.
— Теодоре, я більше повторювати не буду! — ображено вигукнула Злата через плече.
Жінка саме стояла біля плити та готувала запашний сніданок. Тед навіть оком не повів на її прохання, натомість продовжуючи читати щось у старенькому журналі із діловим дядечком на обкладинці.
Лук’ян тишком зайшов на кухню. Він почувався зайвим у цій сцені. Звісно, у всіх бувають сварки чи непорозуміння, у цьому немає нічого такого, але, господи, як же неприємно бути свідком конфлікту подружньої пари.
— Привіт, Лук’яне, — Тед усміхнувся до товариша та відклав журнал на стіл, — як ти?
— Все чудово, — позіхнув Лук’ян, — але спалося не дуже, якщо чесно.
— Чому? — поцікавилась Злата, не обертаючись до Лук’яна. — Ти вчора ходив до бару?
— Так, заходив ненадовго.
— І як тобі? — запитав Тед. — Ти ж у нас професійний бармен, мабуть, тобі є що сказати.
Професійним Лук’ян не був ніколи. Він лишень вмів мішати найзвичайніші коктейлі та недоливати гостям, ну і непомітно плювати у склянки тим відвідувачам, які дозволяли собі зайве.
— Доволі затишно, мені сподобалось, — відгукнувся Лук’ян.
— Теде, — Злата озвалася до чоловіка, поки несла в руках тарілку гарячого супу, — то ти полагодиш вікно?
— Так, люба, — відгукнувся Тед, паралельно прибираючи журнал зі столу, аби жінка могла поставити суп, — трішки згодом.
— Якщо сьогодні ж ти не полагодиш те кляте вікно, я присягаюся, одягну той суп тобі на голову, — різко виголосила дружина й поставила суп, що пашів парою, на стіл. — Зрозумів?
— Ну, якщо справа така термінова, — зітхнув Тед, — звісно, відремонтую. Дякую.
Злата нічого не відповіла. Вона насипала ще одну порцію для Лук’яна та мовчки пішла в іншу кімнату.
— Щось трапилось? — запитав зніяковіло Лук’ян.
— Що? — Тед саме набрав суп у ложку та дмухав на гарячий сніданок. — А, то пусте. Шибка у вікні зламалася, мабуть, через вітер.
— То, можливо, потрібна допомога?
— Я і сам упораюсь, — махнув рукою Тед, — там нічого складного немає.
— І все ж я хочу допомогти, — наполягав Лук’ян, що також взяв ложку до рук. — Ти мені дуже допоміг, що дозволив залишитися у тебе, тому я буду тільки радий, щоб хоч чимось віддячити.
— Ну добре, після сніданку поглянемо, що там сталося з тим вікном.
Як виявилось, старенька шибка вже ледь трималася на останньому цвяху. На задньому дворику все виглядало трішки гірше: листя тут було розкидане по пожовклій траві, а не зібране в купки, як на ґанку, фарба на будинку виглядала занедбано. Лусочки м’ятної фарби відклеювались від деревини та обсипалися на землю.
Вікно, яке лагодили хлопці, вело у комору на першому поверсі, прямо біля ванної — малесеньку кімнату, де Злата зберігала швабру, віник та інші дрібнички для прибирання.
Хлопці саме стояли біля вікна та розглядали масштаб роботи.
— Я швидко тут впораюсь, — підсумував Тед, — мабуть, від вітру вона і відпала. Давно треба було змінити кріплення.
— Вдвох буде ще швидше, — усміхнувся Лук’ян. — Щоправда, я не сказав би, що я майстер на всі руки, але принести інструменти чи потримати щось точно зможу.
Робота йшла швидко, водночас товариші розмовляли, обговорювали побутові справи та згадували минуле. Нова рама виглядала набагато краще, тепер скло точно буде гарно триматися і взимку не буде протягу.
— Дякую, Лук’яне, — Тед витер уявний піт із чола, — Злата буде на сьому небі.
— Та пусте, з мене тут сильно допомоги і не було, — знизав плечима Лук’ян, — потримав шибку та подав молоток, теж мені.
Тед вдоволено розглядав вікно, придивляючись до нової рами.
— Друже, а принеси, будь ласка, якусь ганчірку з будинку, — попросив Тед, — хочу заодно і вікно витерти, бо пилу вже багато назбиралося.
— Звісно.
Лук’ян пішов до будинку. Йому навіть сподобалось ось так проводити час із товаришем. Це нагадало часи, коли в далекому дитинстві він приходив гратися до Теда в гості, а його тато постійно щось лагодив. Іноді хлопці навіть ставали допомагати старому.
Тато Теда був завзятим до роботи чоловіком, у них у будинку завжди все було поремонтовано. Також той чоловік умів робити саморобні табуретки та навіть кухонні ножі. Лук’ян кожного разу дивувався, як у нього так гарно це все виходить. Звісно, він усьому вчив і Теда, а якщо так ставалося, що і Лук’ян прибігав у гості, то також потрапляв на закриті уроки з ремонту будь-чого в будинку.
Було дивно розуміти те, що хлопці вже виросли і зараз уже самостійно займаються ремонтом. Здавалося, минуло не так уже і багато часу, але якщо порахувати, то більше п’ятнадцяти років уже точно пролетіло. Лук’ян усміхався сам собі, поки ходив кухнею та шукав ганчірку. А коли нарешті знайшов невеличку тканину темно-сірого кольору та вже хотів її нести надвір, почувся голосний звук.
Лук’ян аж підскочив та повернувся. От дідько, він випадково зачепив келих для вина, що сушився поряд із ганчіркою. Хлопець дивився на скло, що розсипалося підлогою, та відчував пекучий сором. Ну що за йолоп, навіть принести нещасну ганчірку не зміг без пригоди! Звук розбитого келиха почула і Злата. Вона швидко затупотіла сходами та зазирнула на кухню.
— Що сталося?
— Вибач, Злато, — похнюпився Лук’ян, — я випадково розбив келих.
Жінка подивилася на Лук’яна неприязним поглядом, та одразу за ним прослідувала натягнута посмішка.
— Нічого страшного. — Лук’ян бачив, що Злата була зовсім не в гуморі, ще й він накоїв тут безладу.
— Ще раз вибач, — промимрив Лук’ян, — я зараз все приберу.
Хлопець швиденько побіг до комори, де зберігався віник та совок.
— Не варто, я сама впораюсь, — похитала головою Злата, але ні кроку вперед не зробила.
Тим часом Лук’ян зайшов у комору. Вона була темна, маленька та запилюжена. Як цікаво, що у кімнаті, де зберігаються речі для прибирання, так брудно. З вікна на нього подивився Тед, що насупився та підняв голову, мовляв: «Що ти там робиш?», та Лук’ян жестом показав, що зараз прийде та розповість. Попід стіною стояв дерев’яний стелаж, де зберігалися різні мийні засоби для туалету, миття підлоги, скла та багато інших баночок. Лук’ян не став їх усі роздивлятися. Він знайшов віник із совком та швиденько пішов ліквідовувати те, що накоїв.
Після того як він ретельно підмів підлогу та ще раз перевірив, чи не залишилось маленьких частинок, Лук’ян пішов до Теда.
— Що там у тебе сталося? — запитав товариш, забираючи ганчірку у Лук’яна.
— Вибач, я випадково розбив келих, що стояв поруч, — опустив голову Лук’ян.
— Келих розбив? — перепитав Тед та усміхнувся. — То нічого страшного, може, воно і на краще.
— Що ти маєш на увазі? — Лук’ян зовсім не зрозумів, про що це каже Тед.
— Не зважай, — той махнув рукою та взявся протирати скло.
Лук’ян подумав якусь хвильку, а потім вирішив, що раз він накоїв біди, то потрібно самому якось це все вирішувати.
— Слухай, а у тому магазині, куди ми вчора ходили, продається посуд?
— Не скажу точно, — замислився Тед, — може, і є, отам у кінці магазину, де продаються дитячі іграшки.
— Чудово, я тоді схожу в магазин та куплю новий.
— Лук’яне, не варто.
— Ні, мені справді ніяково. Тим паче, Злата, я думаю, також не в захваті від цього, тому буде краще, якщо я піду та придбаю новий.
— Ну, як знаєш.