Розділ 5

Того вечора Лук’ян таки пішов шукати бар, про який говорив Тед. Розмова з сестрою хоч і була короткою, та хлопцю важко було зізнаватися їй у тому, що він скоїв. Тим паче подумки повертатися у ту ніч зовсім не хотілося.
Тому він подумав, що добре було б трошки відпочити та відволіктися від темних думок у місцевому барі, випити пляшку пива, щоб краще спалося. Поки він вийшов із підліску, надворі стало ще темніше, а світло у будинках навколо потроху згасало.
Зараз прогулянка йому подобалась набагато більше, ніж удень, коли місцеві слідкували за кожним його кроком. Лук’ян нарешті зміг видихнути та відчути волю. Ніхто на нього не дивився та не оцінював, хоча він все ще знаходився на чужій території й відчував, що місто не прийняло його і навряд чи колись прийме.
Але це не біда, хлопець не збирався залишатися тут більше ніж на пару днів. Поки він крокував темною вулицею, думав про те, що ж робити далі. Звісно, нікуди поспішати зараз не потрібно: він втік із міста, покинув місце злочину, а тому поки що він у безпеці. Але чи надовго?
Вся надія була на Дану. Лук’ян сподівався, що сестра зможе дізнатися хоч щось, щоб потім повідомити йому та допомогти втікати, якщо буде така потреба.
 Тіло дівчини уже точно знайшли, адже вона померла не в лісі чи на безлюдному полі — то була вулиця, що вела до бару, можливо, тієї самої ночі її й знайшли. Чому тоді немає ніякої інформації? Адже коли люди знаходять трупи, вони завжди телефонують до поліції, а там і журналісти завжди поруч і готові запускати нову статтю на сайт.
Лук’ян не розумів, радіти чи турбуватися через це. Але коли побачив яскраву вивіску бару, вирішив подумати про це трошки пізніше.
Бар знаходився за декілька кварталів від будинку Теда, у затишному кутку міста. Поряд розташувався вже закритий продуктовий магазин та аптека, а з іншого боку починався підлісок, що вів до траси. Будівля виглядала доволі старовинно, повністю з дерева. Тераса біля бару вміщала в себе тільки два столики по обидва боки від дверей, на яких стояли попільнички, повні недопалків.
Лук’ян не поспішаючи зайшов усередину. Бар нагадав йому стареньку таверну з якогось серіалу. Інтер’єр був зроблений на той самий лад: дерев’яні широкі столики та великі старі лавки з м’якими подушками. Лампи нагадували середньовічний замок чи ліхтарик Гаррі Поттера — Лук’ян аж задивився на них, так вони йому сподобались. В повітрі висів запах тютюну та спиртного. Прямо по центру, біля стіни, стояла широка барна стійка, там же знаходився величезний стелаж спиртного на будь-який смак.
Поки Лук’ян крокував до барної стійки, пройшов повз двох дорослих чоловіків, що грали в карти та тишком поглядали на нього. Трошки далі сиділа жіночка та пила кухоль пива, розглядаючи якийсь блокнот на столі. В залі грав старий рок, не надто голосно. Лук’ян зрадів, бо шуму він не любив.
Хлопець підійшов до барної стійки, всівся на високий стільчик та оглянувся. Нарешті ніхто за ним не спостерігав. Тільки іноді чоловіки, що грали в карти, кидали на нього погляди, але не надто зацікавлено. Він видихнув та уже збирався кликати бармена, коли із чорних дверей із написом «Службове приміщення» вийшла дівчина. Вона стомлено поглянула на Лук’яна та підійшла ближче.
— Вітаю, що бажаєте?
— Вітаю, — Лук’ян зазирнув у меню, що лежало на барній стійці, — пиво, ось це.
Він вказав на позицію в меню. Дівчина коротко кивнула та відійшла вбік.
Поки вона готувала замовлення, Лук’ян спокійно видихнув та роззирнувся баром, щоб краще роздивитися відвідувачів. Окрім двох тих чоловіків, у барі також знаходилася компанія уже добре випивших дядечків, що сиділа за одним із столиків та про щось сперечалася. З іншого боку у молодого хлопця та симпатичної дівчини, мабуть, було перше побачення. Він ніяково намагався взяти її за руку, поки дівчина емоційно розповідала йому якусь історію, навіть не помічаючи цього.
Загалом це місце виглядало привабливо. Хоча у Нивані Лук’ян бачив заклади й кращі, з більшим меню та більш комфортними стільцями, але тут йому також було до вподоби.
— Будь ласка, — дівчина з бару простягнула Лук’яну його пиво у великому скляному келиху в середньовічному стилі.
— Дякую, — скупо відповів Лук’ян. Йому більше не хотілося натягнуто усміхатися та вдавати, що він гарний хлопець, — досить. Можливо, хоч в барі він зможе просто спокійно випити та подумати про свої справи, не намагаючись виглядати янголом.
Він відпив ковток і був вражений. Це пиво було просто дивовижне, із терпким смаком хліба та спецій. Раніше він такого ніколи не куштував. Здавалося, що його тільки-но зварили десь тут у підвалі з найкращих інгредієнтів.
— Сподобалось? — озвалася дівчина, усміхаючись.
— Це дуже смачно, — відповів Лук’ян, — а в місті воно називається так само, але смак зовсім інший.
— Ну звісно, — хихотнула дівчина та підійшла ближче, — бо у місто купують його оптом, тому воно чекає по декілька років, щоб його відкрили, ось тобі і різниця у смаку. А у нас один постачальник возить прямо з виробництва, — вона склала лікті на барну стійку та задумливо продовжила: — А так як у нас попит не такий великий, як у місті, то і не потрібно замовляти надто багато, бо тоді воно матиме присмак пилу та старості.
— Дійсно, — усміхнувся Лук’ян, — я куштував якось пиво, що надто довго стояло у підвалі, більше не хочеться.
— У мене також був невдалий досвід, — засміялася дівчина, після чого замовкла та зацікавлено поглянула на Лук’яна.
Але вона дивилась не так, як всі інші — наче намагалася дізнатися його секрет, та ще й так, щоб він про це не здогадався. Дівчина дивилася з цікавістю та не робила вигляд, наче дивилась на стіну позаду. Лук’ян відповів на погляд, вона усміхнулася, не відриваючи від нього очей.
— Я тебе тут раніше не бачила, — повільно мовила дівчина, — новенький у нашому місті?
— Скоріше тимчасовий, — Лук’ян відпив ще пива, — вчора приїхав до товариша у гості на деякий час, тому надовго не затримаюсь.
— Даремно, Тюдів у нас чудове містечко. Якщо залишишся тут жити, миттю забудеш про свій гучний та смердючий мегаполіс, — зухвало відповіла вона. — До речі, мене Міра звати.
— Лук’ян, — він потиснув руку Міри і здивувався.
Адже її руки не були схожі на Златині чи руки інших дівчат, яких знав Лук’ян: вони були з мозолями на великих пальцях та маленькими порізами. Одразу видно, що дівчина багато працює.
— Незвичне ім’я, перший раз таке чую.
— Ну, взагалі Мирослава, — закотила очі дівчина, — але мені більше подобається Міра, воно якось більш індивідуально звучить, тобі так не здається? — кокетливо запитала вона, нахиляючись до Лук’яна.
— Дійсно, звучить гарно.
— Міро! — почулося з іншого краю барної стійки.
Якийсь чоловік сидів із порожньою склянкою спиртного та з усіх сил махав рукою, аби привернути увагу Міри. Вона поглянула на нього та знову закотила очі.
— Зараз, дядечку Тихоне, уже біжу, — вона розвернулася та впевнено покрокувала, аби налити тому чоловіку ще алкоголю.
Поки вона відійшла, Лук’ян її трошки роздивився. Виглядала вона непогано, але була зовсім не схожа на дівчат, які подобались Лук’яну. Вона не була милою та скромною. Зовсім ні, кучеряве руде волосся одразу дало Лук’яну зрозуміти, що ця дівчина має запальний характер. Досить тільки того, що вона працює тут, у міському барі.
Лук’ян у минулому також був барменом, тому чудово знав, що робота на барі — це не тільки наливати пиво та змішувати коктейлі. Ох, ні, найцікавіше стається уже вночі, коли багато людей перепивають свою норму та поводяться наче тварини. І саме бармен — це та людина, яка першочергово повинна заспокоїти злих або засмучених чоловіків, аби уникнути бійки та пошкодження майна бару.
Тому він був здивований, що цією роботою займається та дівчина. Хоча вона і мала запальний характер, як здалося Лук’яну, але ж не настільки, щоб з власної волі працювати в такому місці.
Тим часом вона налила чоловіку ще спиртного та підійшла знову до Лук’яна.
— То кажеш, ненадовго тут?
— Думаю, що на декілька днів, — відповів Лук’ян та знову відсьорбнув пива.
— А хто твій товариш, може, я його знаю?
— Його Тед звати.
— Ні, не знаю такого, — похитала головою Міра, — можливо, він сюди не ходить, тому і не пам’ятаю.
— Впевнений, що не ходить, — усміхнувся Лук’ян, — у нього дружина вдома та донька, тому навряд чи у нього є час та бажання ходити по барах, тим паче він не полюбляє такий вид відпочинку.
— То виходить, ти також з дружиною приїхав? — запитала Міра, хитро зблиснувши очима.
Лук’ян знав цей погляд. Хоча в нього ніколи не було довготривалих стосунків з дівчиною, та й на звання психолога він ніколи не претендував, але точно був впевнений, що Міра зараз загравала до нього. Від цього Лук’яну стало смішно, адже що може бути смішніше.
Він, не надто прибавливий хлопець, що втікає від поліції через те, що вбив дівчину біля бару, сидить зараз в іншому барі та бачить, як з ним заграє барменша — це ж просто анекдот. Лук’ян не втримався та засміявся, на що Міра насупила брови.
— Що я смішного запитала?
— Нічого, вибач, я не одружений.
— Зрозуміло, — відповіла дівчина та подивилася за спину Лук’яну. Вона невдоволено насупилась та тяжко зітхнула. — От чорт, знову.
Лук’ян також повернувся подивитися, що ж там сталося. Чоловіки, що тільки декілька хвилин тому грали в карти, уже голосно про щось сперечалися та махали руками. Лук’ян бачив, що вони обидва були уже достатньо випивші, та, мабуть, сварка була через картярську гру.
— Ти махлював! — кричав один чоловік, що звівся на ноги. — А ну показуй кишені!
— Сам ти махлював! — верещав інший, з усіх сил тримаючи кишені закритими, аби інший чоловік не зміг силоміць їх відкрити.
— Знову починається, — тяжко зітхнула Міра та швиденько вийшла зі своєї робочої зони. — Шановні, заспокойтеся.
Лук’ян повернувся, аби подивитися, чим закінчиться та сварка. Перший чоловік продовжував нависати над опонентом та загрозливо махати кулаком, поки інший майже лежав на лавці, так само міцно тримаючи кишені. Міра тим часом підійшла до них та склала руки на грудях, загрозливо зміряючи їх поглядом.
— Пане Тарасе, ви знову починаєте?
— Міро, він махлював, я точно бачив, як цей бовдур засунув погані карти собі в кишені, — почав скаржитися чоловік.
— Він все бреше, — почав заперечувати інший чоловік.
— Якщо бреше — покажіть ваші кишені, — з викликом запропонувала Міра, — тоді доведете, що грали по-чесному.
Другий чоловік аж зблід та насупив брови, мабуть, був невдоволений, що Міра стала на бік опонента.
— Точно, якщо нічого приховувати — вивертай свої кляті кишені! — гупнув по столу пан Тарас.
Чоловік, що лежав на лавці, зблід та насупився, мабуть, був розчарований, що його обман викрили. Він тяжко зітхнув та вийняв із кишені пожмакану карту — Лук’ян не зміг роздивитися, яку саме.
— Чудово, от і розібралися, — переможно усміхнулася Міра.
— Я так і знав, що ти по-чесному грати не вмієш, — пан Тарас поклав руки на боки, — а ну віддавай гроші!
Поки чоловіки продовжували сваритися, Мирослава підійшла до Лук’яна. Вона зайшла на своє робоче місце та поглянула на хлопця.
— Не зважай, кожен вечір у нас один і той самий спектакль, — вона дістала десь з-під барної стійки вогкого келиха та взялася його витирати.
— Професійно, — Лук’ян зробив ковток з келиха, — так і зрозумів, що не вперше уже така ситуація.
— З часом до всього звикаєш.
Лук’ян розумів, про що говорила Міра. І дійсно: що б не трапилося, як би не змінилося життя, люди до всього звикають рано чи пізно. Цікаво, чи зміг би Лук’ян звикнути до думки, що він вбив людину? Чи стане це колись тьмяним спогадом, який буде інколи приходити до нього у кошмарах, чи, можливо, це залишиться назавжди у нього в голові, поки він сам не помре.
Залишок вечора Лук’ян продовжував теревенити з Мірою. Вона здалася доволі цікавою та приємною компанією. А коли більшість пияк уже почали збиратися додому, Лук’ян також попрощався з Мирославою, що починала вимикати світло у барі, готуючись до закриття, та пішов додому.
Надворі уже було геть темно. Хлопець не поспішаючи крокував дорогою додому, він ні про що не думав. Натомість розглядав домівки навколо та маленькі дворики. Він думав, як прийде до своєї тимчасової кімнати та ляже спати.  Сподівався, що кошмари цього разу не будуть його переслідувати і він зможе нарешті відпочити, бо після минулої ночі почувався кепсько.
Голова починала гудіти, а очі важко кліпали. Мабуть, через пиво Лук’ян відчув втому, що звалилася на нього, наче гора на плечі.
Коли він був уже зовсім поряд із домівкою Теда, помітив, що світло у будинку поруч світиться. Хлопець зупинився та, не мигаючи, спостерігав за вікном сусідів, звідки розливалося тепле, жовте світло.
Там стояла старенька жіночка. Він погано роздивився риси їі обличчя, так як вона стояла спиною до лампи, але одне Лук’ян бачив точно: два широко розкриті ока дивилися прямо на нього.