Розділ 4 (частина 1)

Близьких людей у Лук’яна було небагато. Якщо не рахувати Теда, то була всього-на-всього одна людина, яку він вважав близькою. Дана — старша сестра Лук’яна.

З самого дитинства вони були доволі близькі, звісно, не без сварок та бійок за останню цукерку, але в біді вони завжди були один за одного. Дитинство у них було не надто радісне. Батько полюбляв випити, після чого ставав злим та неконтрольованим, матінка ж боялася того звіра, тому просто мовчала або вдавала, що все як і має бути.

В школі Лук’ян з Даною були наче білі ворони. Інші діти часто бігали всі разом, ділилися цукерками, що приносили з дому, та знаходили нових друзів. Лук’яну було тяжко знайомитися з новими людьми. Через п’яницю-батька, який часто зганяв злість на синові, Лук’ян взагалі мало чого хотів. Ріс він тихою та не проблемною дитиною. Доволі швидко вчився на своїх помилках і у 10 років уже добре знав, як поводитися, коли батько знову приходив додому напідпитку.

Він йшов до віддаленої кімнати та сидів тихенько у кутку, тоді батько сварився з мамою або Даною, забувши про сина. Виросли вони у зовсім маленькій квартирі, що перейшла у спадок батькові. Всі спали в одній кімнаті, через що вночі Лук’ян часто прокидався, особливо коли батько приходив серед ночі, ледь тримаючись на ногах.

Хоча хлопець навчився мінімізувати спілкування з батьком, не завжди це рятувало його від покарань за різні речі. Батько міг сварити його за що завгодно: немита тарілка, погана оцінка або ж просто тому, що він сидить вдома та заважає йому. Звісно, все не закінчувалося криками та сварками. Часто батько діставав шкіряного ременя з металевою пряжкою та лупцював Лук’яна, поки шкіра на сідницях не ставала фіолетовою.

Іноді хлопець міг встигнути втекти від батька — той був п’яний та неповороткий, — тоді Лук’ян просто втікав з дому до глибокої ночі. Він чув, як кричить батько йому вслід: «Знову тікаєш? Боягуз! Не син, а донечка народилася!» — ці слова боляче закарбувалися у свідомості Лук’яна. Коли він повертався додому, часто батько вже спав на канапі, а у матінки з’являвся новий синець під оком або сліди від його пальців на зап’ястках.

Дана ж була більш емоційною, ніж Лук’ян, дівчина не могла терпіти такого ставлення до себе та мами. Тому часто отримувала більше, ніж Лук’ян: вона кричала на тата, намагалася знайти справедливість, пробувала з ним домовитися, але нічого з того не виходило. Батько все одно лупцював Дану, а потім повертався і до своєї жінки.

Всі навколо знали їхню сім’ю. Сусіди шепотілися, коли бачили Дану та Лук’яна, але ніхто нічого не робив, ніхто не намагався допомогти чи зробити хоч щось.

Лук’ян звик до тієї байдужості людей навколо, тому й сам, коли підріс, не звертав уваги на людей, котрим потрібна допомога. Він не був тим самим героєм, котрий витерпів стільки всього, щоб вирости й стати суперменом, який всіх рятує.

Коли він був малим, дійсно хотів стати тим, хто б допомагав іншим людям, дітям, які живуть у жахливих умовах, він хотів справедливості, але з часом змирився, що у світі немає справедливості.

Коли йому було 17 років, а Дані 19 — батько помер, звісно, все не обійшлося без алкоголю. Наскільки Лук’яну відомо, той напився та зчепився з якимись чоловіками у барі. Так і вийшло, що у тій бійці він не переміг. Матінка дуже довго плакала за ним, Лук’ян цього також не розумів — як можна сумувати за чудовиськом, яке не давало їм нормально жити стільки років. Але ні слова мамі не сказав. На той час Дана вже жила окремо, вона вчилася в університеті та не надто цікавилася ситуацією у сім’ї.

З Лук’яном вона також говорила нечасто, але все ж, як тільки йому потрібна була допомога, вона завжди була на його стороні, так само і він допомагав як тільки міг. Йому було приємно розуміти, що він не один у цьому світі й є людина, яка за будь-яких обставин буде на твоєму боці.

Лук’ян також вступив в університет, тоді він залишив маму одну. Вона не намагалася говорити з ним чи з Даною, вона не хотіла налагодити їхнє спілкування чи хоча б вибачитися за те, що обрала їм за батька звіра, а не людину.

Лук’ян з Даною також не надто часто телефонували мамі, їм було нецікаво, як у неї справи та чи вистачає грошей. Через рік вона загинула.

На поминках ні Лук’ян, ні Дана не плакали. Ця жінка була для них чужою. Ніколи вона не вступалася за своїх дітей, не намагалася піти від того тирана, вона сама погодилася на таке життя. Та найгірше, що цей вибір був її, а от Лук’ян з Даною обрати батьків не могли. Тому після її смерті брат із сестрою стали ще ближчими.

Їхні стосунки не були схожі на стосунки інших братів та сестер. Вони спілкувалися не так часто та рідко ділилися дрібними проблемами, але коли ставалося щось серйозне, то завжди шукали підтримки один у одного.

Холодний вітер морозив обличчя Лук’яна, поки він занервовано розглядав те смс від Дани: «Що ти наробив» — звідки вона дізналася?

Лук’ян не міг відвести погляду від телефона, йому стало все одно на людей, що так само проходили повз, уважно розглядаючи його. Він дивився тільки на смс, не знаючи, що відповісти. Аж раптом телефон завібрував у нього в руках, від несподіванки він ледь не впустив апарат прямо на тротуар. Посеред екрана висвітилося: «Дана».

Лук’ян тяжко зітхнув та підняв слухавку.

— Алло, — почувся знайомий голос, — що у тебе сталося?

— Привіт, Дано, — без посмішки привітався Лук’ян, розглядаючи плитку під ногами, — звідки ти дізналася?

— У мене є твоя пошта, ідіоте, — уїдливо відповіла сестра, — я бачила, що ти купував квиток на автобус серед ночі.

Отже, вона знала тільки про те, що Лук’ян поїхав до товариша. Хлопцю стало легше, темні думки відійшли далі. Це означало, що про його вбивство ще нічого не відомо, можливо, навіть він зможе вийти сухим із води.

— Так, купував, — сухо відповів Лук’ян, — я приїхав до Теда в гості.

— Цю маячню будеш комусь іншому розповідати, — відповіла Дана. Вона завжди була із запальним характером та дуже прямолінійна у своїх висловлюваннях. — О третій годині ночі не купують квитки, якщо збираються в гості. Що ти накоїв? Питаю ще раз.