Розділ 3 (частина 2)

Аромат кави та свіжої випічки огортав кухню з усіх боків. Пахло корицею та ваніллю, зовсім як у пекарні, що знаходилася за рогом будинку Лук’яна. Тед уже сидів на своєму місці, так само як і Аліса, що гралася дитячими ложкою та виделкою, розігруючи якийсь сценарій.

— Ну ж бо, злий генію виделко, я тобі покажу, як ображати млинці! — голосно кричала дівчинка, розмахуючи ложкою. — О ні, пане ложко, тільки не це, я не хотів ображати млинці!

Лук’ян усміхнувся такій кумедній грі та сів поруч із Алісою. Вона одразу поклала прибори на маленький міністолик та відвела погляд, засоромившись.

— Привіт, принцесо, — привітався Лук’ян. — Що то була за цікава гра?

— То я сама вигадала, — задерла голову Аліса. — Це гра про злу виделку, яка ображає млинці, а пан ложка їх рятує.

— Звучить дуже цікаво, — засміявся Лук’ян.

— Так, особливо коли ті нещасні млинці втікають від злої виделки по всій кухні, — усміхнулася Злата, що відірвалася від плити та поклала останній млинець на перевернуту тарілку.

— Це розвиває фантазію, люба, — зауважив Тед, відірвавшись від телефону. — Хто знає, може, коли Аліса виросте, стане режисером або письменником.

— Ні! — стукнула по столу Аліса. — Не хочу репетером бути!

Дівчинка насупилася та трохи сповзла на своєму стільчику, ображено склавши руки на грудях.

— А ким же ти хочеш бути? — зацікавлено запитав Лук’ян.

Йому завжди було цікаво почути, ким хотіли стати люди, коли були дітьми, та ким стали в результаті. Він от із самого дитинства мріяв стати героєм. Йому хотілося допомагати людям, рятувати тварин та дітей, яких ображають, хотів, щоб його всі любили та поважали. Іронічно, але все вийшло зовсім навпаки: дорослий хлопець зараз переховувався від поліції, бо випадково вбив дівчину. Хто міг би подумати...

— Я хочу стати вереранаром! — гордо відповіла дівчинка.

— Ветеринаром, — поправив доньку Тед. — Вона дуже любить тваринок, усіх, кого знайде в лісі, приносить додому.

— Так, хто у нас тільки не жив, — зітхнула Злата та сіла за стіл. — І білки, і зайці, і ворона якось була.

— А я хочу песика, — надулася Аліса. — Мамо, дозволь завести песика!

— Алісо, ми вже говорили на цю тему, — відповів за Злату тато. — Песика заведемо, але не зараз. Потрібно для нього побудувати вольєр та підготуватися, а у мене зараз дуже багато справ по роботі. Давай уже після зими, разом збудуємо песику домівку і оберемо улюбленця, добре?

Аліса насупилася та відвернулася від тата. Її золотаве волосся виплелося із зачіски, яку Злата заплела зранку. Завдяки сонечку, що світило прямо у вікно, її волосся нагадувало німб, переливаючись різними відтінками золотого просто у неї над головою.

Вони швидко поснідали млинцями зі згущеним молоком. Лук’ян аж заплющив очі від насолоди — так давно він не їв настільки смачних млинців. Він навіть трохи заздрив Теду, адже тому так пощастило: його дружина не просто вродлива красуня, але ще й чудова господиня. Лук’ян ніколи не був знайомим із такими дівчатами, хоча, якщо бути чесним із самим собою, він розумів, що таким дівчатам, як-от Злата, буде просто нецікаво з ним.

Після сніданку Тед із Лук’яном та Алісою трохи подивилися телевізор, а потім почали збиратися в місто. Потрібно було купити продуктів додому, і щоб не їхати машиною, Тед попросив допомоги у Лук’яна з важкими пакетами.

На вулиці було доволі свіжо, незважаючи на яскраве сонечко, з рота йшла пара. Аліса крокувала у важкому комбінезоні. Лук’ян помітив, що вона аж супить брови — так їй незручно йти у такому теплому одязі, а на рукавах у неї висіли теплі рукавички на резинці.

— Тату, — звернулася вона до Теда, — а коли буде сніг?

— Уже скоро, люба, — відповів Тед, трохи нахиляючись, аби донька його почула. — Через місяць уже починається зима, а там і до снігу недалеко.

— Круто! — зраділа дівчинка та ще активніше почимчикувала тротуаром.

Місто це було зовсім маленьке, але тут було все, що потрібно для спокійного життя. Вони минули ще кілька житлових будинків. Лук’ян здивувався, що всі домівки, які траплялися на шляху, були доглянуті та красиві — жодного розваленого чи занадто бідного будинку не було. Дорогою далі відкривався центр.

У формі кола розташовувалися всі заклади та магазинчики. В самому серці міста стояв великий фонтан та гарненька площа, там було багато клумб — зараз там видно було тільки зів’ялі квіти та бур’яни, але Лук’ян був упевнений, що влітку тут дуже гарно. Наступне коло — це були різні магазини, аптеки, супермаркети, крамниці одягу та навіть салон краси. Тед розповів, що якщо пройтися вуличками, що розходяться від центру міста, можна знайти садочок, школу, невеличку лікарню, пожежну частину, спортивний майданчик, церкву та поліцейський відділок. Від останнього у Лук’яна мороз пішов шкірою. Таке маленьке місто, і так багато всього тут є для повноцінного життя.

— Я здивований, — зізнався Лук’ян, роззираючись довкола.

Вони йшли головною площею, плитка під ногами була зовсім свіжа, сміття навколо не видно, а вулицями гуляли люди. Багато перехожих заглядалися на Лук’яна, від чого хлопцю було не по собі.

— Місто таке маленьке, але все, що потрібно — під рукою, — усміхнувся хлопець до товариша.

— Так, тому ми й вирішили жити тут, — відповів Тед. Він тримав Алісу за руку, поки та буцала маленькою ніжкою камінці, що траплялися на дорозі.

Поки вони прямували до супермаркету, жінка з дитиною, трохи старшою за Алісу, привіталася з Тедом та затримала неприязний погляд на Лук’янові. Хлопець починав сердитися — йому не подобалося, що всі навколо розглядають його наче якусь нову тваринку в зоопарку.

— Чому вони всі на мене дивляться? — насупившись, запитав Лук’ян.

— Бо ніколи тебе раніше не бачили, — з легковажною усмішкою відповів Тед. — Не звертай уваги, коли ми зі Златою сюди переїхали, на нас так само всі дивилися, наче ми якісь інопланетні хробаки.

Лук’ян хихотнув, та всередині хлопця все одно наростав гнів від усіх тих облич, що розглядали його. Ці люди не віталися, вони не намагалися познайомитися чи напряму запитати, хто це такий, — вони просто спостерігали за ним, здавалося, з усіх куточків. Це нервувало Лук’яна, він дивився собі під ноги та стискав кулаки в кишенях, намагаючись трохи заспокоїтися.