Розділ 3 (частина 1)

Кров. На його руках цебеніла кров, вона була всюди. На обличчі, одязі, на чорній землі у нього під ногами. Він дивився на свої руки й не міг відвести погляду. Серце вистрибувало з грудей, в очах усе було наче в тумані, його почало нудити.

Лук’ян дивився на руки, а потім перевів погляд нижче. Там лежала вона — та дівчина з білими очима та відкритим ротом. Його нудило все сильніше, вона мертва. Він її вбив, він вбив людину. Розпач, вʼязниця — кадрами миготіли у нього в уяві. Щоками покотилися гарячі сльози, він не хотів, не хотів...

За його спиною завили поліцейські сирени. Кров на руках миготіла червоним і синіми відтінками. Звук сирени ставав усе гучнішим, а Лук’ян продовжував сидіти та плакати, навіть не намагаючись утекти.

— Агов, прокидайся, — почулося Лук’яну.

Він підхопився з ліжка та різко роззирнувся заспаними очима по незнайомій кімнаті. Серце калатало, в голові все ще звучала сирена, а руки здавалися липкими від крові.

Але миттю пізніше він побачив Теда, що схвильовано дивився на товариша. Пам’ять почала повертатися до Лук’яна, він згадав, що зараз у гостях у Теда, згадав, що все добре, ніхто його не переслідує. Він протер очі й видихнув.

— Все добре? — Тед присів поруч, продовжуючи спантеличено розглядати Лук’яна, наче той уві сні розповів йому якийсь секрет.

— Так, усе добре, — кивнув Лук’ян. Він побачив, що руки його були липкі не від крові, а від поту — він увесь був мокрий, настільки той сон був реалістичним. — Кошмар наснився.

— Я так і зрозумів, — Тед співчутливо поплескав товариша по плечу. — Я почув, як ти кричав, тому злякався, думав, може, болить щось.

— Дякую за турботу, — усміхнувся Лук’ян та подивився у вікно.

Сонце вийшло з-за обрію та забарвлювало осінні дерева в яскраво-золотий колір. Ліс здавався казковим: жовте, помаранчеве та червоне листя наче килим устеляло ледь протоптані стежки, а дерева вже були майже голі, тільки де-не-де ще кілька листочків тріпотіли на вітрі.

— Тоді прокидайся та спускайся снідати, — Тед підвівся. — Сьогодні поїдемо разом у місто, якщо ти не проти.

— Звісно ні, — заперечив Лук’ян, — тільки радий буду допомогти.

Тед посміхнувся товаришу й вийшов із кімнати. Лук’ян тяжко зітхнув та впав назад на ліжко.

Той сон здавався таким реальним, наче все відбувалося просто тут, у цьому самому лісі. Лук’ян провів пальцями по обличчю та дістав телефон із тумби, що стояла біля ліжка.

Тепер його щоденним ритуалом був перегляд новин як уранці, так і ввечері. Кожного разу серце стискалося від страху побачити там своє фото, фото тієї дівчини та фразу «розслідування почалося». Лук’ян дивився багато детективних фільмів і чудово розумів, що за бажання вийти на нього можна всього лише за день. Варто тільки здогадатися, що дівчина йшла з бару, а там розпитати бармена про того дивака, з яким вона покинула приміщення, і все — Лук’яна знайдено.

Сьогодні в новинах також було порожньо. Одна лише стаття про автокатастрофу на в’їзді в місто. Як писалося в тексті: «На жаль, водій втратив керування й загинув на місці». Тут не було вбивці, просто так склалася доля, що чоловік їхав темною дорогою. Можливо, він давно не спав, тому й не побачив нерівність чи якусь яму, яку обіцяють полагодити вже кілька років, — через таку дрібницю він загинув.

А якщо це не було випадковістю? Можливо, той чоловік боргував гроші якимось людям, що в потрібний час просто допомогли машині втратити керування? Що, як назустріч йому їхав п’яний водій, через якого перший не зміг ухилитися й розбився, а інша машина могла просто поїхати собі далі? І його ніколи не будуть шукати, бо все це виглядало як нещасний випадок.

Лук’ян знову почав кусати губи. А що, як поліція вже знайшла ту дівчину мертвою на асфальті? Можливо, вони провели розтин та виявили алкоголь у її крові, тому справу також закрили як випадковість? На душі в Лук’яна стало легше.

Адже про таку дрібницю, як мертва дівчина біля бару, навряд чи писали б у новинах. Якщо це не донька якогось впливового чоловіка, то про це всі забудуть за тиждень. Можливо, так і сталося, і зараз Лук’яну нічого не загрожує. Може, він навіть даремно втік із міста — треба було просто посидіти у себе в квартирі та почекати, а вже потім діяти. Який же він телепень!

Мабуть, таки ті вбивці у фільмах щось розуміли, якщо кожного разу вони залишалися на місці злочину, а не втікали в іншу країну чи в інший кінець світу. Хоча, якщо подивитися з іншого боку, таких вбивць завжди знаходять ті круті детективи, які «все знали з самого початку».

Лук’ян виринув зі своїх роздумів та повернувся до реальності. Отже, зараз потрібно просто продовжувати вдавати, що все добре. На всякий випадок ще кілька днів краще побути в безпечному місці, а вже потім вирішувати, що робити далі.

Раптом телефон завібрував у нього в руках. Він аж підскочив від несподіванки. Хлопець поглянув на екран й упізнав номер — це була власниця квартири, яку він знімав у Нивані. Він так швидко втікав, що зовсім забув її попередити. Тяжко зітхнув та підняв слухавку.

— Нарешті! Я думала, ти взагалі зник, — почувся скрипучий голос жінки.

Лук’ян мовчав. Йому вона ніколи не подобалася, адже завжди поводилася так, наче їй усі винні.

— Ти бачив узагалі, в якому стані ти залишив квартиру? І взагалі, коли ти віддаси гроші за цей місяць і наступний? — гримнула жінка.

Лук’ян тяжко зітхнув. І ось знову вона кричить без попередження, хоча він і не казав їй про те, що переїжджає. Хлопець не хотів витрачати час на суперечки з нею.

— Я з’їжджаю, — холодно відказав хлопець.

— Що? Поверни мої гроші!

Лук’ян вимкнув дзвінок. Він знав, що вона дуже настирлива жінка, тому одразу заблокував контакт, аби вона не телефонувала йому цілими днями.

І хоча раніше він так ніколи не робив, зараз ситуація була критична. Йому зовсім не хотілося вирішувати питання з квартирою та боргом. Зараз потрібно вирішувати питання куди важливіші.

Хлопець одягнув свої домашні штани, що на колінах уже розтягнулися, та пожмакану сіру футболку, яку він поспіхом вкинув у валізу вчора вночі, та вийшов із кімнати.